Заміж вийти – не дощову погоду пересидіти

04.06.20, 10:52

«Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона» – ці слова духовного заповіту Котляревського не втратили своєї значимості упродовж двох століть і сьогодні їх напам’ять знають діти мало не з дитячого садка.

Безперечно, на користь Полтаві і полтавцям говорить те, що славетний батько української літератури не залишається тим символом, який виносять на свято, а потому ховають у дальній куток. Його живий подих і «присутність» у місті помітні всюди: у словах гімна Полтави, у багаторічній традиції весільних візитів до садиби поета, що на Івановій горі, у поетових рядках на Білій Альтанці, особливо зворушливому пієтеті щодо його імені.

Як працівникам музею письменника нам доводиться спілкуватись з численними гостями міста з усіх-усюд, і майже завжди доводиться з чути, що полтавців від жителів інших міст України відрізняє доброзичливість, чуйність, лагідність вдачі, згуртованість і дух родинності. Оскільки ми все ж таки скромні провідники між Поетом і сьогоденням, ризикнемо стверджувати, що це саме те, чого він прагнув; а ми, – звичайно тільки певною мірою, – досягли.

Гідно подиву, але самотньому Іванові Котляревському, який ніколи не був одружений, судилося створити у багатьох поколінь українства уявлення про ідеальний варіант родинного устрою, і , як показав час, засади, на яких він їх мурував, витримали випробування століттями, адже й нині до порога його хати і до його криниці йдуть молодята за благословінням.

Існують численні перекази про Івана Котляревського, які красномовно свідчать про глибоку народну симпатію та шану до митця.

Аж до 20-х років ХХ ст. бідні дівки-сироти, йдучи заміж, носили шишки на могилу батька «Наталки Полтавки», бо «Іван Петрович у сиріт невидимо батькує». А старі люди, вітаючи молодих, колись казали: «Дай Боже, щоб ви любилися, як Наталка і Петро!»

Упродовж всього ХІХ ст. і дотепер зберігається традиція дарувати молодятам рушники з вишитими Наталкою і Петром та словами, що так полюбилися: «Де згода в сімействі…»

Доводилось читати про хлопчика-школяра, який так захоплювався «Наталкою Полтавкою», що дав свою наївно-простодушну версію: «Пушкіну дуже сподобалась «Наталка Полтавка», тому він оженився на Наталці, дочку назвав Наталкою і героїню поеми «Русалка» теж».

Маленька дівчинка після перегляду вистави просить купити їй кота-копилку, а вона назбирає грошей Наталці і Петру на весільний подарунок.

Коли ж Івана Котляревського питали, де брав своїх героїв, він відповідав: «Життя на хвилях приносило і клало до моїх ніг».

…Вулицями старосвітської Полтави двісті літ тому ходили Наталки, гордовито перекинувши косу через плече, працювали, плели вінки та співали про кохання, Петри вирушали на далекі заробітки, повагом ступали виборні урядовці, траплялися солдати-москалі з підкрученими вусами, одним словом, бідний і заможний полтавський люд. Навряд чи хто з тодішніх мешканців міста хоч ледь-ледь здогадувався, що цей високий, гарний і всіма шанований пан майор Котляревський і є той мічений Божим даром чоловік, якому пощастило віднайти типи «добрих полтавців», які на віки стануть символами міста. І чи не саме він встановив устами своїх героїв мірило людських чеснот:

«Обманювати других - од Бога гріх, а од людей сором»;

«Все моє багатство – моє добре ім ’я»;

«Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому і кусок

черствого хліба смачніший од м ’якої булки»;

«…Вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для

других і заслужить прозвище добрих полтавців».

Глибоко віруюча православна людина, онук дяка Успенського кафедрального собору, вихованець Полтавської семінарії, казначей Біблейного товариства, високообдарований автор «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника», маловідомого перекладу з французької «Євангельських роздумів…», цей чоловік жив свідомо і відповідально. З Богом в душі.

Котляревський був веселою, дотепною і цілісною людиною. Такі і його герої. Вони вміють долати труднощі, бути наполегливими і радіти життю. А Наталка Полтавка за її життєствердну, наскрізь сонячну, чесну і чисту натуру, має право претендувати бути символом міста, пошанованим навіть постановкою пам ’ятника.