З вогнем у серці: Павло Усенко

20.01.22, 08:13

Поета, журналіста Павла Усенка можна вважати нашим земляком, бо народився він в селі Заочіпське, яке спочатку належало до Кобеляцького повіту Полтавської області та згодом його віднесли до Дніпропетровської області.

Виріс він у родині незаможних селян, які мали десятеро дітей і тільки Павлу змогли дати освіту. Хлопець навчався у школі міста Верхньодніпровська, де вперше (у 1916–1917 роках) почав писати вірші під впливом творчості Тараса Шевченка.

Одержання освіти сприяло тому, що його було обрано на сільській сходці лектором-бібліотекарем. З цією роботою він справлявся успішно, бо популярність і авторитет цього закладу культури почали зростати. Згодом юнак стає лектором-бібліотекарем у сусідньому селі, а потім інструктором у повітовому відділі народної освіти в Кобеляках.

Павло прагнув зростання свого освітнього рівня, тому відправляється на тримісячні курси соціального виховання, потім – на курси шкільних інструкторів до Полтави.

Захоплення художньою літературою сприяє активізації його творчої діяльності. Під час перебування в Лохвиці на посаді секретаря одного з повітових комітетів на сторінках газети «Вісті» друкується перший вірш Усенка, а згодом і решта. Його поезія була злободенною та політично гострою, через що не могла не подобатися, особливо молоді.

Згодом Павло працює в газеті «Червоний юнак» та входить до полтавської філії «Плуга» (спілка селянських письменників в Україні). Він продовжує друкуватися, виступати з читаннями поезій на літературних вечорах і диспутах, пише нариси й оповідання, що побачили світ у 1923 році.

Газета перетворилася на республіканський молодіжний орган і Усенко переїздить до тодішньої столиці.

Він влився в ряди харківських літераторів-«плужан», це стало початком його літературних звершень, вийшла його перша книжка – «КСМ», присвячена подіям громадянської війни.

А потім цілих дев’ять років поет не видавався. Хоча наприкінці 1926-го очолив літературну організацію «Молодняк», на основі якої створили однойменний журнал, де Павло став головним редактором.

У 30-х роках Усенко разом із сім’єю переїжджає до Києва. Народження сина та двох доньок знову надихають його на творчі звершення. Павло Матвійович багато подорожує Україною, читаючи вірші, проводячи лекції, знайомлячись з молодими талантами.

У званні майора з посвідченням військового кореспондента поет пройшов всю війну. Коли він був вільним від кореспондентської роботи, то писав вірші. Тоді виходять його нові збірки – «За Україну», «Клянись!» та «З вогнищ боротьби», а в 1947-му – підсумкова «Сини».

Здоров’я на війні було підірване, однак, до останньої хвилини він не сидів на місці. Павло Матвійович постійно відвідував з’їзди письменників України, подорожував, надихав на творчість інших, видав збірку «Листя і роздуми».

У 1967 році навіть став лауреатом літературної премії імені Миколи Островського. Пам’ятав усіх приятелів, з ким починав, постійно надсилав їм листівки, подарунки. Саме тому смерть поета зачепила багатьох. Деякі з них навіть присвятили йому твори.

«Під лівим крилом у нього билося чесне і чисте серце, в якому співала Україна», – так про поета сказав Борис Олійник.

Цей допис створили працівники бібліотеки-філіалу №7 до 120-річчя з дня народження Павла Усенка, який залишив неабиякий літературний спадок, вартий уваги і сучасного читача.