Він мав би бути щасливим... Майбутній письменник з’явився на світ у селі Володимирівка Компаніївського району на Кіровоградщині. Оскільки під час німецької окупації свідоцтво про народження загубилося, то дату появи на світ довелось вираховувати. «Що в голодовку, це точно, – сказала мати. – А от о якій порі?.. Дай, Боже, пам’яті... Ага, я лежала слаба тобою, а на долівку – кап-кап, стеля потекла. О! Весною було. Помню, цибулинним одваром пахтіло... дівчатка з глини яєчка ліпили – видно, сердешні, до Паски збирались...». Так, не довго мудруючи, на сімейній раді постановили: висхідним пунктом мого існування вважати 10 квітня (бо 10 – кругле число) 1933 року»,– записав у автобіографії Віктор Близнець.
Змалку тягнувся до книжки, до знань. Та ледве встиг піти до школи – розпочалася війна. Знову довелося пережити голод, страх. Як тільки закінчилося лихоліття, хлопець відновив навчання. Згадував, як його мати, вчителька, фарбувала крохмалем газету, аби по пам’яті відтворити сторінку з буквара. Бо на все село не зберіглося жодної абетки. І так кожного вечора шпальта газети зафарбовувалася, і на ній з’являлися нові літери й склади… Добре вчився, любив читати, писав вірші. Компаніївську середню школу закінчив із золотою медаллю та 1952 року вступив на факультет журналістики Київського університету імені Шевченка. Його однокурсниками і друзями були Василь Симоненко, Тамара Коломієць, Микола Сом… По завершенні навчання працював у газетах та журналах – кореспондентом, завідувачем відділу, згодом – заступником головного редактора видавництва «Молодь». Свої перші рукописні твори Віктор Близнець наважився показати відомому дитячому письменнику – щирі й написаними соковитою народною мовою оповідання сподобались Всеволоду Нестайку.
1963 року вийшла друком перша збірка оповідань «Ойойкове гніздо», після якої Віктор Близнець зазіхнув на великий твір: у повісті «Паруси над степом» тісно перепліталися війна, повоєнні жахіття і людські долі. 1968 рік, коли вийшли друком «Древляни», став часом перелому в бік догматизму у всіх сферах життя… Віктор Близнець остаточно «втік» у дитячу літературу. Коли 1970-го вийшла друком книга «Звук павутинки», в якій спогади дитинства переплелися з народними віруваннями, про її автора заговорили як про одного з найталановитіших дитячих письменників... «Мовчун», «Женя і Синько», «Земля Світлячків» – письменник відверто говорить з юними читачами про життя і смерть, правду і брехню, любов і ненависть… Коли Віктор Близнець ішов на зустрічі з молодшими чи старшими школярами, кожного разу хвилювався, ніби перед якимось іспитом. Він не намагався бути сентиментальним, не робив «поблажку» на вік, адже був переконаний, що тільки правдою життя можна виховати справжню людину. Згодом письменник скаже: «Немає більшої насолоди для письменницької душі, як писати книгу для юних. Це немовби свіжий подих вітру вранці, десь на лузі дитинства, коли тільки-тільки сходить сонце...»
Він по-дитинному сприймав увесь світ, був надзвичайно відкритим, прямим та безпосереднім, що часто шкодило йому у житті… Потрапив у чорні списки, кілька років його ніде не друкували, запропонували покинути роботу. Кілька років працював над перекладом «Повісті минулих літ». Якщо в редакції щось і ставили в номер, то цензори пильно за цим слідкували. Віктор Близнець все частіше став нарікати на нерозуміння. В квітні 1970-го писав Володимирові Базилевському: «Розумієш, останнім часом у мені зростало гнітюче відчуття: або я щось не так роблю, або мене не так розуміють. Це так, як у поїзді, що відходить від перону: я щось говорю, і за вікном щось говорять, і всі спішать, і говорять не те, і на душі якось тоскно... Було чимало рецензій, мене за щось хвалили й лаяли, а я читав і за душу смоктало: не те, не те, не те. Все це пусте, дрібне, побіжне – і те, за що хвалять, і те, за що лають. Невже не розуміють?»… Запропонували написати покаянного листа – він не погодився. Після цього тиск посилився. Колеги, журналісти, письменники намагалися з ним не зустрічатися, щоб не заплямувати себе… Дитинна душа письменника не змогла знайти собі опертя у цій трясовині… 2 квітня 1981-го, він пішов слідом Григора Тютюнника – улюбленого письменника і товариша, що вкоротив собі віку за рік до того…
Цей допис про Віктора Семеновича Близнеця підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МЦБС. У 1988 році письменнику посмертно присвоїли звання лауреата літературної премії імені Лесі Українки, а 2003-го Міжнародний освітній фонд імені Ярослава Мудрого започаткував Літературну премію «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України