“Вчений чужинець, що так щиро полюбив український нарід…” (Швед Єнсен про Івана Котляревського)

25.06.21, 10:02

Альфред Єнсен – це вчений, котрий відкрив скандинавському світу Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Михайла Лермонтова, Олександра Пушкіна, Михайла Коцюбинського, Івана Котляревського. І з нашого боку він заслуговує, поза всякими сумнівами, щонайменше шанобливого та вдячного ставлення.

Альфред Антон Єнсен народився 30 серпня 1859 р. в містечку Гельсінгтуна, регіону Євлеборг у родині дипломного інженера. Соціальний статус родини дозволив йому стати студентом Упсальського університету, де юнак навчався чотири роки, не здавши при цьому чомусь жодного іспита.

На цей час припадає подія, що мала вирішальне значення для його подальшої долі. Йому випала нагода прожити рік в Росії, неподалік Казані, де його дядько працював помічником управляючого акціонерного пароплавного товариства, а Альфред Єнсен був домашнім учителем при своєму восьмирічному кузенові. Весь цей рік, окрім своїх прямих педагогічних обов’язків, він вивчав російську мову, подорожував країною, почав писати дорожні замальовки та нотатки і надсилав їх до газети “Гудіксвальпостен”. Як пише Свен Густавсон, “юнак виявився спостережливим, здатним цікаво, з певною відстороненістю й гумором описувати російську дійсність”[1, с.62].

Повернувшись на батьківщину, Єнсен продовжує опановувати російську мову і вже 1883 р. з’являються його перші переклади з російської: це були дві повісті М.Гоголя – “Травнева ніч” і “Тарас Бульба”, також повість І.Тургенєва “Senilia”.

Згодом А.Єнсен досить довго працював журналістом, подорожував слов’янським світом. Відомо, що цілий рік прожив із дружиною Карін Єнсен в Дубровнику (колишня Югославія).

1900 р. його запросили на посаду референта слов’янських літератур Нобелівського інституту при Шведській Академії наук. На цій посаді Альфред Єнсен перебував до самої смерті у Відні 15 вересня 1921 р. Тепер він міг безпосередньо займатися тим, що його найбільше цікавило, – шукав серед представників слов’янських літератур номінантів на Нобелівську премію. Він написав і видав чимало статей, розвідок, досліджень з історії культур слов’янських народів.

Вперше А. Єнсен побував в Україні на початку 1890-х рр. Такий висновок робимо на підставі того факту, що в його книзі “Slavia”, виданій 1896 р., є розділ “Печерська Лавра в Києві”. Тоді ж Єнсен знайомиться з творчістю Тараса Шевченка, яка справила на нього настільки сильне враження, що він присвятив Кобзареві декілька статей, книгу “Тарас Шевченко. Життя українського поета” та став першим перекладачем багатьох Шевченкових поезій шведською мовою.

У передмові до своєї праці “Мазепа” А.Єнсен пише: “Весною 1909 р. я здійснив – частково на кошти шведської держави, що люб’язно підтримала мене, – пізнавальну подорож по малоросійських теренах (Галичина, Київ, Полтавська та Чернігівська губернії Росії). Скрізь я звертав увагу на місцеві традиції та літературні пам’ятки, які нагадували про перебування Карла ХІІ в Росії, і, щоб зібрати матеріали на цю тему, поряд із власне літературними студіями, працював в архівах, бібліотеках та музеях”. Під час цієї мандрівки Єнсен особисто познайомився з Іваном Франком, М.Коцюбинським І.Гнатюком, з якими листувався і підтримував дружні стосунки.

Наслідком цього стало обрання Альфреда Єнсена 1911 р. дійсним зарубіжним членом Наукового Товариства імені Т.Г.Шевченка у Львові.

А.Єнсен досить тривалий час листувався з Іваном Франком, намагаючись через нього краще зрозуміти Україну і українців. Коли українська громадськість у 1914 р. відзначала сорокаріччя літературно-наукової діяльності І.Я.Франка, було заплановано видання збірника праць на його честь. З проханням написати статті та розвідки звернулись до багатьох провідних вчених, у т.ч. до Альфреда Єнсена. Він охоче прийняв пропозицію і надіслав статтю “Перелицьована “Енеїда” Котляревського”, написану німецькою мовою. Вона була опублікована у збірнику “Привіт Ів. Франкові в сорокаліття його письменницької праці. 1874-1914”.

Нам видається, що обрана Альфредом Єнсеном тема цілком умотивована та логічна, тому що навесні-влітку 1909 р. Полтава дуже активно готувалася до відзначення не лише 200-ліття Полтавської баталії, але й 140-річчя від дня народження І.П.Котляревського. Тож шведський вчений, не міг обійти своєю увагою монументальну постать поета-полтавця і його головний твір.

Пізніше стаття була видана окремою маленькою брошурою у Перемишлі 1921 р., в той час, коли це місто ще входило до складу української держави.

Cтаттю А.Єнсена “Перелицьована “Енеїда” Котляревського” умовно можна поділити на дві частини: загальна оцінка творчого внеску І.П.Котляревського до світової літератури та досить скрупульозний аналіз твору, його форми, змісту, мови тощо.

Те, що шведський вчений ґрунтовно досліджував поему Івана Котляревського, не викликає ніяких сумнівів: у прикінцевих висновках він пригадує скільки разів порушує поет-полтавець тему Шведчини і визначає це з математичною точністю. Крім того, він зазначає, що “…Україна може гордитися Котляревським та … він дійсно заслуговує на пам’ятник у своїм родиннім місті”. Вочевидь, після відвідин Полтави А. Єнсен добре уявляв собі і місто, і пам’ятник поетові.

Побіжно Єнсен доволі неточно згадує окремі деталі біографії Котляревського. Проте не вони його передусім цікавили. Цікаво і трохи дивно, що А. Єнсен цілком на віру сприйняв полтавську давню легенду про те, що М. Гнідич та І. Котляревський поховані поруч на полтавському цвинтарі.

Шведський вчений висловив цілий ряд вартісних і самостійних думок. “Енеїду” Котляревського він поставив у ряд найкращих творів світової літератури герої-комічного епічного жанру. Переглядаючи довгі ланцюги перелицьованих “Енеїд” від Лаллі до Осипова, А.Єнсен показав її відмінності української поеми від попередниць.

Він також звернув увагу на художню довершеність української “Енеїди” та особливості її мовної стилістики. Наразі ми, мабуть, не погодимось із твердження А. Єнсена про те, що “Котляревський не сотворив нової літератури і він не був першим малярем України, бо й перед ним були поети, як перед Гомером, та й К.І. Петров слушно доказує, що він мав багато попередників”. Українська наука наразі стоїть на інших позиціях, безумовно, не заперечуючи існування перед Іваном Котляревським цілої плеяди високодаровитих поетів барокової доби, котрі ніби підводили веселого мудреця Котляревського до животворних джерел народної мови. На жаль, вчений швед на відчув у поемі Котляревського того, що в ній є однією з несучих конструкцій – хорошого, здорового, суто полтавського гумору. Натомість відчув простий комізм. Втім, сам автор статті зазначає, що “дослід стилю та мови вимагає основного знання української мови і фільольогічного вишколення, котрим я не орудую».

Є одна малопомітна, на перший погляд, примітка у статті А. Єнсена. Згадуючи критичне ставлення Панька Куліша до “Енеїди” І.П. Котляревського, він знаходить у німецькомовному письменстві аналогічний випадок: неприхильне ставлення Шіллера до травестатора Блюмауера. Для романтиків, якими були П.Куліш та Шіллер, цілком органічним було несприйняття таких “пересмішників” як, наприклад, Іван Котляревський. І те, що до такого висновку і таких паралелей дійшов “вчений чужинець”, нас абсолютно примиряє з деякими неточностями його статті, адже ми бачимо справді глибокий, щирий і правдивий інтерес до нашого національного генія.