Василь Стус. З Божої ласки… ...Якось в останній рік свого земного життя, на Уралі, в таборі особливого режиму Кучино, Василь Стус спитав глибоко віруючого діда Семена-покутника: – А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято? – Це додаткова ласка Божа, щастя, – сказав дідо. – Але кому багато дається, з того багато й спитається. Він народився на Різдво Христове, та мати не посміла записати його сьомим січня, записала шостим. Але таки дала йому ім’я Василь – Базилевс – «володар», «господар», «цар»… «Я пишу вiршi i гадаю, що колись то потрiбне буде моєму народовi, – писав в одному з листів матері. – А що мене мучать за них – то що поробиш? Комусь же треба пiдставляти свої плечi. Ось я й пiдставив свої. I мушу триматися». Можна було частково продати свій талант радянській владі, та він залишився собою. Відчував епоху гостро і тонко й точно пророкував майбутнє. Болісно сприймав радянську дійсність, в якій інтереси людини практично нічого не важили. Публічно протестував проти політичних процесів, які влаштовував КДБ над українськими митцями. Боровся не за себе – виступив в обороні інших людей, тому що розумів, що нема кому піднести голос правди. Якось у задумі сказав: «Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав». На жодному з судилищ Стус не зрадив ні друзів, ні Україну, ні своїх поглядів. Роки таборів та заслання, рік в одиночній камері... Камера його була в самім куточку бараку: декотрої ночі наглядачі туди й не заглядали, та й чути було їх, коли йдуть, якщо, звичайно, не підкрадаються. В «одиночці» тяжчі умови, але маєш самоту. Діставши книжечку віршів Рільке німецькою мовою, Стус узявся перекладати його елеґії. Працював «запоями», ночами спати не міг – добре, що в камері і вночі світиться… Того зошита нема. Як нема і зошита в блакитній обкладинці, названого в останніх листах «Птах душі». Той «Птах» не вилетів із-за ґрат... «Стусова творчість – як дерево з обрубаною вершиною», – каже Михайлина Коцюбинська. Цей допис до 85-річчя Василя Стуса підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки Полтавської МЦБС. Хто знає, який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби в нього було не таке життя, якби не передчував він своєї ранньої смерті, то, можливо, й вірші його були б інакші. Стусові вірші – як зматеріалізований у слові біль свого часу, та ні – праісторичний, вічний біль стражденної людини, біль України. Його вірші про вічну боротьбу, про свободу, що не ув’язнити. Про те, що потрібно терпіти, як би не було важко. Про Україну, яка обов’язково буде вільною.
Терпи, терпи – терпець тебе шліфує, сталить твій дух – тож і терпи, терпи. Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб’є з власної тропи. На ній і стій, і стрій – допоки скону, допоки світу й сонця – стій і стій. Хай шлях – до раю, пекла чи полону – усе пройди і винести зумій. Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки вік. До нього змалку ти заповідався до нього сам Господь тебе прирік.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України