У багатьох офіційних джерелах 13 січня 1853 р. називається днем народження дослідника-етнографа, історика мистецтва і нашого краянина Василя Петровича Горленка. Він – нащадок дуже відомого українського козацько-старшинського роду Горленків, до якого належали два прилуцьких полковники – Лазар та Дмитро Горленки, полтавський полковник Андрій Горленко, святий Йоасаф Білгородський, котрий декілька років був ігуменом Мгарського монастиря. Віддаленим родичем Василя Горленка про материнській лінії був класик української літератури Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. Насправді він народився 13 березня 1853 р. у заможній панській родині та був останнім спадкоємцем прилуцької Ярошівки, що належала до Полтавської губернії (тепер с. Українське Талалаївського району Чернігівської області). Почав навчатись у Полтавській гімназії, продовжив у Ніжинському ліцеї. Далі була Франція, навчання у Сорбонні. Повернувшись до рідної Ярошівки на поч. 80-х рр. ХІХ ст., він з головою поринув у ті заняття, що стали головною справою його життя, – студії з української літератури, мистецтва та етнографії. Починаючи з 1882 р., відтоді як був заснований часопис “Київська Старовина”, Василь Петрович став одним з найактивніших його співробітників і дописувачів. Його етнографічні розвідки базувались не на книжковому досвіді, а на живих враженнях від реальних подорожей, які він здійснював. Знайомство і спілкування з М.І. Костомаровим, а пізніше і спільні подорожі допомогли В. Горленку знайти правильні орієнтири у праці. Він об’їздив всю центральну Україну, збираючи пісенний доробок кобзарів і лірників, наважив до цієї справи молодого митця Порфирія Мартиновича. Василь Петрович товаришував з Опанасом Сластьоном, Марією Заньковецькою, Тобілевичами, Миколою Лисенком, Василем Кричевським, з братами Рудченками, залишив глибокі літературно-критичні рецензії на твори нашого великого українського романіста Панаса Мирного. Любов всього його життя – художник Володимир Боровиковський. Над книгою про нього Василь Горленко працював до останніх днів, але не завершив її. Повернувшись із Франції на батьківщину, В.П. Горленко часто буває у Полтаві: по-перше, на поч. 80-х рр. ХІХ ст. він брав активну участь у діяльності губернського земства, по-друге, вирішувати важливі управлінські та фінансові питання власного маєтку (В.П. отримав у спадок 400 десятин землі й був далеко небідною людиною) треба було в адміністративних та банківських установах Полтави. Врешті-решт тут жили його двоюрідні брати та сестра по матері Марії Яківні Мамчич – Павло, Борис, Сергій, Володимир та Людмила Бобровські, з якими у Василя Петровича завжди були по-родинному теплі стосунки. “Все они большие мне приятели”, – пише він Панасу Мирному 14.06.1901р. До речі, про останніх: всі четверо хлопців Бобровських закінчили Полтавський кадетський корпус, троє з них стали полковниками, а Борис генералом і перебували на високих військових посадах. Це саме вони збудували у Нижніх Млинах власним коштом Святогеоргіївський храм. Павло Бобровський відомий як один фондоутворювачів колекції музею Полтавського земства. Василь Петрович був людиною мало пристосованою до ведення господарських та майнових справ. Цього він не вмів та й не хотів. Але мусив. Його постійно обходили, а то й просто дурили, користуючись непрактичністю цієї винятково чесної та порядної людини. Опинившись у крайній матеріальній скруті, 1899 р. Василь Петрович рушає до Петербурга і береться за журналістську роботу – пише літературно-мистецькі рецензії у популярній газеті “Новое время”. Початок творчої праці В. Горленка пов’язаний з іменем І. П. Котляревського. Він виявив глибоке і серйозне зацікавлення долею рукописної спадщини поета-полтавця. У журналі “Київська Старовина” (1886 р., т. 6, кн. 5) він опублікував досить велику статтю “Из бумаг И.П. Котляревского”, де подав відомості про архів письменника, опублікував листи поета до кн. Я. І. Лобанова-Ростовського 1812 та 1813 рр., до кн. М. Г. Рєпніна 1820 р., М. Мельгунова 1828 р., Д. Бантиш-Каменського 1829 р., О. Сомова 1830 р. Суть повідомлення Горленка полягала в тому, що ряд матеріалів архіву поета, описаних у статті О. В. Терещенка (“Основа”, 1861 р. т. 2), треба вважати втраченими, бо їх немає на зберіганні у Петербурзькій публічній бібліотеці, де зосереджено весь рукописний фонд автора “Енеїди”. Заради справедливості треба зазначити, що близько трьох десятиліть у середовищі науковців дотримувались думки В. П. Горленка про втрату документів Івана Котляревського. ЇЇ спростував Всеволод Срезневський, віднайшовши у бібліотеці Харківського університету ту частину рукописів, що вважалась втраченою, та опублікувавши їх. В. Горленко виявляв серйозний інтерес також до спорудження пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. “Я не только знаю о том, что делается в Полтаве по поводу памятника Котляревскому и Музея, но даже писал об этом и сие писание на днях должно быть в “Полтавских Ведомостях”, – повідомляє Василь Петрович Панасу Мирному 09.05. 1897 р. Василь Петрович був присутній 30-31 серпня 1903 р. на відкритті монумента, надсилав до столиці репортажі про цю подію, котрі донині не втратили актуальності. У останні роки життя Василь Петрович часто хворів, а 1906 р. занедужав на дуже небезпечну хворобу – сухоти, подолати яку не зміг. Його поховали спочатку у Петербурзі, а пізніше родичі перевезли прах до рідної Ярошівки.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України