«Територія величезної свободи»

27.01.23, 10:14

Шевченківська премія 2023. «Територія величезної свободи»

Книга друга. Книга поезій. Скільки б не позбавляли людину права голосу, вона все одно знайде спосіб бути почутою. Іноді треба просто прислухатись. Нехай навіть до тиші… Катерина Калитко, без перебільшення, – один із найвиразніших голосів сучасної української поезії. Вона, як ніхто, вміє торкнутися глибин читацької свідомости, при цьому попередньо вразивши у саме серце. Катерина – авторка дев’яти поетичних збірок. Збірка «Орден мовчальниць» побачила світ навесні 2021 року.

Ще я з жодним так не говорила.

Це такий новий бездомний біль,

як вертепні паперові крила,

а чи ранка в тебе на губі.

Катерина Калитко: «Книжки в моєму світі належать до вічних цінностей, вони потрібні різними, і непростими також – аби люди в складні часи могли почуватися в них несамотньо. Мені як поетці письмо здається найкращим способом долати мовчання, адже поезія – територія величезної свободи, ця форма висловлювання практично всесильна. Однак поза поезією найпершим інструментом для кожної людини має бути чесність. І перед собою, і на тому полі, де вона здатна вплинути на порядок денний.

Орден мовчальниць – це не надто добровільна спільнота, куди жінок відправляють або сформованими особистостями – за непокору, або з дитинства – щоб проявам цієї непокори запобігти. Відповідно, з цієї організації важливіше вийти, бо вступити в неї можна, навіть не дізнавшись про це. А ще завжди ж знайдуться охочі тебе туди запроторити.

Всі посттоталітарні і постоколоніальні речі, які дотепер живуть в українцях на приватному і суспільному рівнях, – відповідь інстинкту самозбереження на умови, в яких передавати певні знання про себе чи свій рід було просто небезпечно. Тому немовчання в українському суспільстві – завжди розмова про травму. І коли кажуть, мовляв, скільки можна про травму, цей дискурс втомив, – треба розуміти, що травмовані люди, не проговоривши до кінця свою травму, не зазнають полегшення. А українці дуже травмовані – і кожен індивідуально, і спільнота в цілому. Між нас – колосальний брак довіри, колосальний брак спільної мови. Ми попросту не вміємо спокійно говорити одне з одним, рано чи пізно впадаємо чи то в істерику, чи то в мовчання, чи то в надмірну ейфорію. Однак важливо пам’ятати: там, де мовчать, спільна мова точно не випрацьовується.

Бути свідком життя ближнього свого – один з найкращих сенсів життя, що тільки можна уявити. Це про діалог, порозуміння, взаємопроникнення і його плоди. Про взаємну ніжність і пам’ять.

Градус міжлюдської недовіри та суперечок щодня зростає, і від того тривожно. Можу повторити тільки те, що вже говорила. Кожному варто добре робити свою справу на своєму місці, бути щирим, передовсім із самим собою, не боятися справжніх вчинків. Не відвертатися від болю, несправедливості, але й від любові. І тримати стрій, скільки доведеться».

Про номінантів Шевченківської премії 2023 в галузі літератури читайте у циклі дописів бібліотекарів бібліотеки-філії № 1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ. Далі буде.

Знаймо, бо ми того варті!