Із початком нацистського вторгнення на території України значна кількість театральних митців не змогла евакуюватися і, опинившись під окупацією, мусила якось виживати. Можливістю для цього стала робота в театрі. Як зазначалося в Доповідній записці партизанського штабу до ЦК КП(б) України наприкінці 1942 р., «У ряді міст України – Львові, Тернополі, Станіславі, Сталіно, Києві, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві та інших – фашистським окупантам за активної допомоги українських націоналістів удалося відкрити ряд театрів – музично-драматичних та драматичних».
І дійсно, для широкого кола українців, театр став важливим кроком на шляху відродження національної культури. Через це в офіційних назвах театрів поряд з прикметником «драматичний» були наявні прикметники «український» та «національний». Часто театри називали іменами Тараса Шевченка (у Харкові, Херсоні,Черкасах, Одесі, Маріуполі, Ворошиловграді, Бердичеві, Гайсині, Звягелі, Коростишеві, Таращі), Івана Франка (у Тернополі, Станіславові) , Івана Котляревського ( у Чернігові, Кривому Розі), М.Гоголя (у Полтаві), М.Кропивницького (у Ніжині), І.Тобілевича (у Кіровограді, Кременчуці) та інших діячів української культури. Із посиленням окупаційної політики до кінця 1943 р. національні компоненти у назвах українських театрів зникли. Репертуарна ж політика ґрунтувалася переважно на творах української класичної драматургії. Варто зазначити, що 35 театрів окупаційної України мали у своєму репертуарі постановку опери «Наталка Полтавка» І.Котляревського .
Професор Неофіт Кибалюк, який жив в окупації зазначав: « Час, коли на всіх язиках все мовчало, був досить довгий. Тоді лишилася українська сцена, де прилюдно озивалося українське слово і українська пісня. І коли «Наталка Полтавка» й сьогодні не сходить з української сцени, коли «Назар Стодоля» до сьогодні вабить глядача, коли наш побутовий репертуар завзято тримається на сцені, коли навіть досить слабі Грінченкові п’єси час від часу пропонуються глядачеві і не без успіху щодо змістовності, то причиною цього є власне характер нашого театрального мистецтва, в якому глядач знаходить для себе щось духовно-поживне, знаходить те, за чим нудьгує в житті: ідеалістичний настрій, служіння високим ідеалам світла, правди і краси; знаходить в ньому ту первісну сильну барвну свіжість, яку театр черпав з плідного українського грунту, молодого, багатого, повного невитрачених мистецьких можливостей».
Німці вважали український театр своєю покорною «колонією». Українці ж, котрі в ньому працювали відчувають себе захисниками національної ідеї. Тут саме місце згадати історичний анекдот про те, як українці-козаки, вигнані з батьківщини, давали клятву на вірність турецькому султанові. Насипавши в чоботи землі, привезеної як святиню з України, вони присягали: «На якій землі стоїмо, тій і служитимемо!» Такою дволикою була і природа послушності українського театру чужемцям…
Саме тло українських вистав використовувалось акторами, як підпільна боротьба з окупантами. До прикладу, у артистів Запоріжського театру стає паролем «своєї людини» фраза Возного з «Наталки Полтавки» І.Котляревського: «Чудится, видится, мнися, представляється…». Так вони вітаються при зустрічі. Інтонація, підтекст при цьому стає барометром настрою, котрий, залежить від справ на фронті.
Хроніка Українського музично-драматичного театру імені М. Леонтовича (Ромни) свідчить : «Український театр показав «Наталку Полтавку» та «Запорожця за Дунаєм». Це добре відомі українському глядачеві опери ніколи не втратять свого виняткового значення, завжди будитимуть в серцях наших найкращі почуття до своєї вітчизни, волі, життя і щастя. Побутово-етнографічні, історичні, повні героїзму, відваги та щирості кохання, прибрані в прекрасну форму рідної музики та захоплюючого своєю жвавістю танцю – ці опери за наших часів набувають надзвичайної вартості, глибокого змісту. Ми бачимо непереможну силу там, де є єднання душ, де є єднання душ, де є свята любов і згода».
«Наталка Полтавка» йде в радянському тилу так само широко, з гнучким успіхом, як і в окупованій Україні. Йде й у фронтових театрах та концертн6их бригадах.
У 1942 році Максим Рильський пише: «Таємниця живучості «Наталки Полтавки» полягає в гостроті сюжету, дуже простого і звичайного, не в яскравості типів і характерів, не таких уже рельєфних і своєрідних, а в глибокій сердечності «без примусу ухищренія», мовляв Возний, у немеркнучім і чистім, як день, сяєві життєвої правди».
Пісні Наталки у дні війни «фольклоризуються» новими текстами:
Вдар же, громе, вдар же громе,
Хай земля палає,
Бо сестриця, в крові всенька,
Рятунку благає.
Де ж ти, милий, ріднесенький?
Де ти? Озовися!
Ой, сестрицю німець добиває,
Прилинь, заступися!
Передвістя перемоги народжує інші тексти:
Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,
Біжать німці з України,
Аж губи трясуться.
На десятках сцен виконавиці ролі Наталки Полтавки не змінюють жодного рядка пісень, проте емоції актрис і музика М.Лисенка надають їм особливого під текстового звучання – глядацький зал за співом Наталки відчуває, що відбувається за стінами театру, яка нині «пропорція» між лихом і надією. Такі зашифровані емоційні сигнали посилаються до глядацької зали і в багатьох інших виставах…
Наприкінці війни нацистський режим послабився у деяких концтаборах настільки, що бранці могли організовувати дозвілля. І цим дозвіллям стала «Наталка Полтавка» І.Котляревського, яку колишні актори України виконували по пам’яті.
З відстані часу ми вкотре пересвідчились у неминучості літературного подвигу Івана Котляревського. Доказом тому є всеохоплююча народна любов до його особистості та творів, які стали коштовним надбанням, що сяють мальовничими гранями любові до своєї Батьківщини і народу, істинним прагненням бачити свою Вітчизну вільною і незалежною. Його слово вчило, виховувало, захищало та надихало декілька поколінь істинних патріотів України.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України