Соборність – це…21.01.22, 08:57 Такі дати треба не тільки пам’ятати і відзначати: вони є нагодою для глибоких роздумів і спонукою до дій. Любомир Гузар Cлово «соборність» для України початку ХХ століття чи не вперше за 700 років, ще від княжих часів, позначило єдність всіх українських земель в одній державі, Але ми не зустрінемо його в установчих документах того часу – ні в Універсалах Центральної Ради чи постановах ЗУНР, ні в самому Універсалі Директорії, що проголошував об’єднання двох Україн в одну. 
«…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу», – Універсал Директорії, 22 січня 1919 року. Вперше про соборність заговорять напередодні краху: багатолітню бездержавність і роз‘єднаність кордонами не вдалося подолати за рік. Від самого початку галицька та наддніпрянська моделі не дуже стикувалися: різні політичні культури, брак довіри, різні фронти (на Сході – більшовики і білогвардійці, на Заході – поляки і румуни), а ще обмаль часу – не дали можливості об‘єднати зусилля… Навіть на Паризьку мирну конференцію поїхали окремі дипломатичні місії УНР і ЗУНР, що боролися одна проти одної – і в підсумку нашу долю вирішили без нас. Проблема соборності тоді – проблема не тільки еліт. Брак національної свідомості і нерозуміння українцями навіщо їм держава, призвів до дезертирства, відсутності підтримки населенням політики нових влад, і, навпаки – спричинив позитивну реакцію багатьох на більшовицьку демагогію про «землю і волю». Далі Велику Україну чекав червоний терор і Голодомор, Галичину – пацифікація і полонізація. Пустий пацифізм і недалекоглядність та слабкість лідерства призвели до втрати соборності: після Першої світової війни українські землі були розділені між чотирма державами – Союзом Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), Польщею, Румунією й Чехо-Словаччиною. Та ідея єдності цих земель жила. 
Зрештою, ця ідея дала знати про себе в часи, коли Україна виборювала незалежність. 21 січня 1990 року Народний рух України, напередодні річниці Акту Злуки, провів свою найбільшу акцію – «Живий ланцюг», коли мільйони людей, взявшись за руки, з’єднали низку західноукраїнських міст із Житомиром і Києвом. Так українці показали, що прагнуть жити в своїй єдиній незалежній державі. Актуальною ідея Соборності лишається й нині, коли стоять питання деокупації Донбасу й повернення Криму. Адже це теж питання єдності України! Соборність – це більше, ніж територіальна цілісність чи суверенітет, хоча включає їх. Соборність – це про самоусвідомлення, хто ми і чому ми – разом. Чому ми – не тільки «львів‘яни», «гуцули», «полтавчани», «одесити», «харків‘яни» чи просто «місцеві»… Не тільки «православні», «греко-католики» чи «атеїсти», не тільки «робітники» чи «інтелігенти», «україномовні», «російськомовні» чи… Це – про «спільний знаменник» для всіх українців, про спільний спосіб дивитися на світ. Соборність– це передусім про духовну єдність українців. Соборність – це не лише історія. Це – сьогодення нашої держави. Соборність – це не лише про державу. Це – про кожного з нас. Наша сила в єдності! | 
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України