Словопошуки. Олена Теліга

21.07.21, 10:10

Вона свідомо зробила свій життєвий вибір на користь України, присвятивши розбудові її незалежності свій талант і своє життя. Життя, яке було коротке, та яскраве й сповнене великих справ, а тому й має бути вічним у нашій пам’яті…

Разом із бібліотекарями бібліотеки-філіалу №1 Полтавської МЦБС згадаємо поетесу, силу слова якої порівнюють із поезією Лесі Українки…

Вона народилась 21 липня 1906 року у Підмосков’ї в інтелігентній родині професора Івана Шовгенова. 1918 року родина перебралася до Києва: саме з Києвом майбутня поетеса пов’язуватиме найкращі моменти свого життя… Тут Шовгенових застала Українська революція: батько стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат – вояком армії УНР. Після поразки української державності родина змушена була емігрувати до Чехословаччини. Олена Шовгенова стає студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту в Празі. Поринувши у бурхливе студентське життя, бере активну участь у літературних вечорах та диспутах, спілкується з Наталею Лівицькою-Холодною, Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та Леонідом Мосендзом. У студентські роки вона зустріла й свого майбутнього чоловіка Михайла Телігу – кубанського козака, бандуриста, недавнього старшину армії УНР.

Уже 1927 року про Олену Телігу починають говорити як про поетесу: друзі надсилають листа та ранні її твори редакторові «Літературно-наукового вісника» Дмитру Донцову, який першим розгледів справжній поетичний талант… Легка, музична лірика, та з часом її поезії стали жорсткішими: так, наче б тон та ритм змінилися від вальсу до танго…

…Не раз кажу: змагайся і шукай!

Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!

І знаю я – в один затихлий вечір

До інших брам сягне твоя рука.

Щось захлисне, мов повінна ріка,

Моє лице і всі знайомі речі,

Бо щастя вихром упаде на плечі

Й закрутить дні, мов крила вітряка.

Та ледве прийде кликане і ждане,

Та кинеш все, щоб на гучні майдани

Піти у слід за тисячами ніг…

Згодом Олена Теліга активно друкує у «Віснику» й інших журналах вірші, прозу та публіцистику.

У грудні 1939 року Теліги переїжджають до Кракова, де Олена зустрічає свого давнього знайомого Олега Кандибу-Ольжича – відомого поета та вченого, громадського і політичного діяча, одного з керівників націоналістичного руху. Розмова з ним стала визначальною в її подальшій долі, бо саме відтоді вона взялася до активної роботи в ОУН. На плечі поетеси відразу впала важка і відповідальна робота: Олена готує ідеологічні матеріали, які відправлялися на Україну, складає тексти листівок, відозв, летючок.

В її душі постійно жило якесь нездоланне тяжіння до Києва і вже у липні 1941 року у складі однієї з похідних груп вона разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова, а 22 жовтня прибула до Києва. Так здійснилась її мрія… Не шкодуючи сил, Олена Теліга та її побратими беруться за налагодження громадського, політичного та культурного життя Києва. Поетеса організовує Спілку українських письменників і починає редагувати літературний тижневик «Литаври». Поетеса не брала до уваги постанов німецької влади, зухвало і принципово ігнорувала всі вказівки. Вона щиро вірила, що по війні Україна буде суверенна. Німці думали інакше. Врешті «Литаври» заборонили, почалися арешти. На одному із щотижневих читань в приміщенні Спілки арештували всіх учасників зібрання. Теліга була попереджена про арешт. Вона могла не прийти. Але разом з чоловіком вирішила, що треба бути разом з усіма, так буде чесно – йти на смерть з молодими поетами: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»

Поетеса сама зробила свій вибір, а разом із нею його зробив і її чоловік Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею. Її зірка погасла на кривавому небі війни усього в тридцять чотири роки: 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру Олену Телігу разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти.

І в павутинні перехресних барв,

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

За життя їй так і не вдалося видати жодної поетичної збірки, і на сьогодні відомий лише сорок один вірш з написаних поетесою.

P.S. У гестапо поетеса перебувала в камері №34, де пізніше знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху викарбовано стилізований під меч Тризуб. А один із німецьких офіцерів після смерті Олени зізнався: «Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».