Йому було тісно, але вирватися з кола ідеологічних стандартів часу-простору, що його оточував, часткою якого був він сам, де кожний призвичаївся до довжини свого ланцюга, було в ті роки практично неможливо. Система працювала бездоганно і не дозволяла виходити за окреслені ідеологічні та естетичні канони. Багатьом тоді було тісно, але якось змирилися.

«Тіні забутих предків». Це мав бути звичайний фільм – фільм до ювілею літературного класика та й ще на матеріалі суто маргінальному, периферійному в буквальному значенні слова.

Життя гуцулів, українців, що здавна живуть у Карпатських горах, цікавило в ту пору хіба що етнологів – така собі резервація, де збереглися обряди, побут, звичаї ще часів Київської Русі. Передбачалося, що це буде щось на кшталт українського «Ромео та Джульєтти», тільки з класовим відтінком – про майнову нерівність двох родин, що призвела до трагедії кохання двох молодих людей… Складно сказати – чия інтуїція зібрала на знімальному майданчику режисера Сергія Параджанова, оператора Юрія Іллєнка, художника Георгія Якутовича, композитора Мирослава Скорика, художника по костюмах Лідію Бойкову, акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову…

Син антиквара й сам стихійний антиквар, збирач і дарувальник речей, які зберігають ауру старовини, Сергій Параджанов завжди цінував закінчену, музейну красу. І раптом – в процесі зйомок – виявилося, що цей світ живий, ба більше, сповнений смисложиттєвими цінностями. Тут не грали обряди – замовляли духів не тому, що це красиво (як може видатися людині сторонній) і так годиться до свята, просто боялися, щоб ті духи не накапостили, не загубили врожай, не зашкодили здоров’ю – для гуцулів це було звичайне життя. Фільм знімали у селах Верховинського району Івано-Франківської області. Знімали майже цілодобово, а в рідкісні вихідні знімальна група відвідувала справжні весілля та навіть похорони, аби краще вивчити й зобразити життя гуцулів, зустріч з якими багато чого змусила змінити. Багато чого і досі розповідають про зйомки. Виробництво фільму стало джерелом легенд. Серед них і драматичні, і смішні, і повчальні. Там є і доленосні прозріння, і підступні задуми, і подарунки долі, і звинувачення, і розчарування, і Божий перст… «Вірменин тбіліського розливу, не український націоналіст, а просто геній», як говорив про себе сам Параджанов, створив українське кіно, справжнє українське кіно, яке відмовився навіть дублювати російською. Хоча в СРСР це було обов’язковою умовою для всіх фільмів... При тому відмовився російською мовою, бо українською тоді говорити ще не вмів. Воно і не передбачалося на російськомовній студії в російськомовному Києві. Він був художником, який розумів, що мову неможливо відокремити від контекстів – ментального, історичного, фольклорного, географічного, мелодичного. Навіть технічно мову неможливо відокремити від фонових і синхронних шумів фільму, від руху камери, бо буде велика брехня…

Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ. 9 січня минає 100 років від народження Сергія Йосиповича Параджанова, режисера та сценариста, актора, художника та скульптора, композитора та хореографа, костюмера та гримера... Він не вкладався в жодну схему – лукавий, іронічний, саркастичний, афористичний. Його ненаситна геніальність часто виходила за межі творчості – тоді він перетворювався на містифікатора власного життя. Він славився ексцентричними витівками, розіграшами та скандалами. Він обожнював життя, обожнював красу. Він в усьому шукав красу. Він любив людей. Він завжди всім все прощав. Він навіть слідчим своїм все простив…

Напевно, непоставлених фільмів у Параджанова більше, ніж у будь-якого іншого режисера. Лише під час арешту зникло сімнадцять сценаріїв, підготовлених до зйомок і відкинутих можновладцями. І ще близько сотні були винесені ним з ув’язнення, але вони існували лише в його голові. У 1988 році Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю – розповідав про київську прем’єру фільму «Ашик-Керіб», а наприкінці сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!».

Знаймо, бо ми того варті!