САНДАРМОХ

04.11.22, 09:21

Лісове урочище в Карелії на північ від Петрозаводська, де в 1937-1938 роках були вбиті і поховані тисячі людей – ув’язнені Соловецького і Біломорсько-Балтійського таборів, місцеві жителі, спецпоселенці… В історії важко знайти більш страшні, тривалі в часі й непокарані одночасно злочини, ніж злочини СРСР. Вражає їхня кількість, масштаб, диявольська винахідливість, цинізм, а ще більше – замовчування і заперечення аж донині тими, хто продовжує політику радянського терору.

Кримінальні справи були сфабриковані. Людей засуджували за участь у вигаданих антирадянських організаціях і змовах, надумане шпигунство на користь інших держав, підготовку уявних диверсій і терактів проти керівництва держави-монстра, участь у повстанському русі… Найбільшу групу в’язнів – 1111 осіб – розстріляли з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Ці масові розстріли приурочили до 20-річчя так званої «жовтневої революції». 287 жертв розстрілу були українцями або близько пов’язаними з Україною особами. Найбільше їх – сто п’ятдесят одного – стратили 3 листопада 1937 року. То був цвіт українського національного й культурного відродження, справжня українська інтелектуальна еліта. Пізніше всесвітньовідомий історик Роберт Конквест у книзі «Великий терор» напише: «Стара українська інтелігенція фактично була стерта з лиця землі». Серед найвідоміших імен: літератори Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Марко Вороний (син Миколи Вороного), Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Михайло Яловий (псевдонім Юліян Шпол), Олекса Слісаренко, Клим Поліщук, Андрій Баб’юк (псевдонім Мирослав Ірчан), Василь Атаманюк, театральний режисер Лесь Курбас, освітяни Антін, Богдан і Остап Крушельницькі, Микола й Іван Сіяки, історики Матвій Яворський і Сергій Грушевський (небіж Михайла Грушевського), географ і картограф Степан Рудницький, філософ Петро Демчук, дипломати й правознавці Михайло Лозинський і Юрій Мазуренко, колишній прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський, військові діячі Омелян Волох, Михайло Полоз, брати Василь, Петро і Володимир Дідушки та багато, багато інших… Точне місце трагедії було віднайдене тільки через 60 років...

Людському розуму важко уявити, як двоє людей, капітан НКВС і його помічник, власноруч з револьвера розстріляли 1111 жертву. Рокованих на смерть везли на лютому морозі на вантажівках – роздягнених і зв’язаних спинами по двоє – капітан ставив їх біля рову й стріляв одному з них в обличчя, вбиваючи однією кулею – для економії – відразу обох, якщо ж розстріляний подавав ознаки життя, кат для певності трощив йому череп залізним ломом, що потім з чекістською пунктуальністю занотовував у своїх «сводках»… Вони ще довго служили в «органах», робили кар’єру і стали вельми заслуженими, за радянськими мірками, людьми. Обох нагородили орденами, обоє вийшли на пенсію і спокійно мешкали в ленінграді, обидва тихо й непомітно померли у 1970-х роках, досягши старечого віку. Переважну частину їхніх жертв на той час уже реабілітували «за відсутністю складу злочину»…

Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ. Державний терор та репресивні заходи за політичною ознакою в Україні тривали з 1918 і до другої половини 1980-х років. За наявними на сьогодні даними, з 1927 року по 1990 рік в Україні було заарештовано понад мільйон осіб, більшість з яких (545 тисяч) засуджені, щонайменш 140 тис. з них – розстріляні.

Пройшло 85 років як в урочищі Сандармох у російській Карелії відбулася одна з найбільших каральних операцій НКВС. Сьогодні кремль вчиняє новий терор проти України. Маріуполь, Буча, Ірпінь, Ізюм сьогодні звучать так само страшно як і Сандармох.