Розповідь Дудки Юхима Микитовича своїй правнучці Бідній Ользі Сергіївні

07.05.20, 11:20

В моєму житті часто доводилося розповідати про фронтові дороги моїм дітям, онукам, іншим людям, але правнучці вперше. Я з задоволенням розповім їй все, що залишилося в пам’яті, все, що неможливо забути.

В липні 1941 року мені було 31 рік, коли я пішов по мобілізації на фронт. В цей час у мене була сім’я, троє дітей. А вже в листопаді в селі Попівка Запорізької області, пішовши в розвідку, я попав у полон. Перебував у полоні в м. Миколаєві 5 місяців. Дуже важко зараз про це говорити, але треба.

Працювали військовополонені на суднобудівному заводі цілодобово. В Бужській затоці були затоплені вантажі, які підіймалися на поверхню, а потім перевантажувалися на німецькі кораблі і перевозилися до Німеччини. Вантажі були різними, праця була каторжна, їсти нічого, ноги опухли з голоду. Щоб не вмерти з голоду, ми відрізали по шматочку шкір, які вантажили і жували вночі, щоб хоч як-небудь затамувати голод. Якщо не було шкір, ми брали по шматочку смоли і також жували. Зараз це важко навіть уявити, але треба було якось вижити. В полоні від своїх товаришів я дізнався, що військовополонених уродженців тих областей України, які знаходились під німецькою окупацією, німці відпускають додому.

Я добре знав карту України і вирішив якось спастися. Збрехав, що родом я з Миколаївської області, назвав село і показав на карті, де воно розташоване. І мені повірили. Відпустивши, дали посвідчення про звільнення з полону № 30 450/3. Таким чином, я вирушив на околицю міста Миколаєва в костюмі військовополоненого, в старій драній шинелі, хворий і голодний, там я втратив свідомість і без тями впав на сніг.

Не знаю, скільки довелося мені так пролежати. Отямився я на якійсь підводі, лежачи зверху на вугіллі.

Як потім дізнався, їхав цією підводою один коваль з села Леніно Баштанського району, віз вугілля в кузню і побачив мене на снігу. Переконавшись в тому, що я був ще живий, він забрав мене і повіз до свого дому, де чекали його вісім дітей (та при мені ще близнята народилися). Старшій дочці було вже 14 років.

Вони зняли з мене весь одяг і кинули його у вогонь, а мене помили, переодягнули і заховали на піч, тому що в селі панували німці і за переховування військовополонених розстрілювали людей сім’ями. Знали про це і сусіди, але ніхто в селі мене не видав.

Мене годували напротязі 20 днів поступово, дуже хотілося їсти, але давали по одній картоплині, по шматочку хліба, щоб тільки не помер. А коли я вже одужав, міг самостійно ходити, мені дали теплий одяг, хліба на дорогу і я вирішив пішки йти до Полтави, а потім до свого села. Добирався я додому 2 тижні, ночував де прийдеться, то в скиртах соломи, то в конюшнях, всі люди допомагали і ніхто мене не видав німцям. Прийшовши додому, я зібрав всіх чоловіків, які залишилися в селі і ми вирішили разом перейти лінію фронту, увійти до складу Радянської Армії, щоб відправитися на фронт. Але вночі в село вступили німці і мене знов заарештували.

Цілу ніч мене допитували, а ранком вивели босого на сніг, поставили біля ями, яка залишилась в селі після вибуху бомби, розстрілювати… В останню мить приїхав якийсь німецький офіцер з гестапо і сказав, що я повинен пред’явити документи. Я витяг з кишені посвідчення про звільнення з полону, він прочитав його і дав команду не стріляти.

Добре, що автомат я встиг заховати під стріхою хати. Німці його не знайшли і мене врятувало від неминучої смерті.

За цю одну ніч моя голова стала білою, як молоко, повністю посивіла. Я залишився жити на окупованій території майже пів року. За цей час був знову заарештований в гестапо і відсидів у тюрмі 2 місяці в м. Полтаві, у підвалі теперішнього Краєзнавчого музею.

Часто мене викликали на допити, катували різними методами, хотіли, щоб я дав список всіх комуністів, які залишилися для підпільної роботи в нашому районі та ще не були заарештовані. Я сам був у тому списку і своїх товаришів видавати не міг.

Одного разу мене визвали на допит і я впізнав дівчину-перекладача, яка раніше навчалася і дружила з моїм рідним братом, вона мене теж впізнала, але нічого ніхто в гестапо не здогадався.

Через декілька днів після допиту мене випустили з гестапо. Вже потім я дізнався, що ця дівчина в моїй анкеті дописала слово «не». Завдяки тому, що слово «комуніст» було виправлено на «не комуніст», я залишився знову живий.

Цю дівчину я шукав після війни довго, хотілося б віддячити за своє спасіння від неминучої смерті, але так і не знайшов. А усіх моїх товаришів, з ким я сидів у гестапо, було розстріляно і поховано в могилі, яка знаходиться зараз біля заводу «Лтава».

Після гестапо додому я потрапив зовсім не надовго. Наш район був визволений від фашистських загарбників і я знову пішов на фронт і воював до травня 1945 року на ІІ Західному Українському фронті. Бійці цього фронту визволяли Угорщину і Німеччину. Особливо тяжко для мене була битва за Будапешт, а саме форсування р. Дунай.

Це надзвичайно важливе явище. Неможливо без тяжкого болю і сліз пригадати все те, що там відбувалося. Брали штурмом кожний будинок, кожний під’їзд, кожен підвал.

В Будапешті є гора Гелерт, там, над Дунаєм, стоїть високий обеліск визволителям. Мені не довелося там побувати, щоб вшанувати пам’ять тих, хто був тоді поруч зі мною, але побувала на тій горі моя дочка (твоя бабуся) і встановила разом з полтавчанами велику корзину гвоздик, всім, хто лежить там, і хто залишився в Дунаї.

Дійшовши до Берліну, нас відправили на Схід, на Забайкальський фронт, де я прослужив до січня 1947 року.

Але це вже була друга війна – не з Німеччиною, а з Японією. Пройшовши через пекло на заході, довелося воювати на Сході.

На цей фронт були відправлені ще зовсім молоді і не обстріляні хлопці з різних кінців колишнього СРСР. Щоб завдати удару Квантунській армії зненацька, нам довелося пішки йти через Маньчжурську пустелю. Попереду нас гнали стадо овець, яких різали по дорозі і варили нам їсти. Багато солдат не змогли витримати цей перехід і навіки залишились в цій пустелі. Воду нам скидали з літаків і пити давали по одному ковтку, витримати це було надзвичайно важко. Коли ми добралися до місця призначення, розпочалася велика битва за місто Порт-Артур. Твоя бабуся (моя дочка) зберегла два моїх листа з Порт-Артура і фотографію після цієї битви.

Більш за все мені було шкода отих молодих хлопців, які загинули, не навчившись навіть стріляти. Вони рвалися вперед і падали, скошені шквальним вогнем японських самураїв. Солдати Квантуанської армії стріляли із своїх замурованих дзотів, звідки їх було вибити, знищити неможливо. Ми перемогли великою ціною. В Китаї нас зустрічали як визволителів, народ прекрасно нас зустрічав і щиро радів. Китайці дуже працелюбні люди. Здавалося нам, що там зовсім немає ніякої землі, одне каміння. Але на цьому камінні вони вирощували прекрасні помідори, перець та багато інших культур.

В січні 1947 року нас на пароплаві відправили на Батьківщину.

За участь у бойових діях я одержав державні нагороди:

1. «Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня»;

2. Медалі: «За перемогу над Німеччиною»

«За перемогу над Японією»;

3. Чотири подяки по наказу І. Сталіна за бойові дії:

· «За бойові дії в боях з японцями на далекому Сході»,

· «За бойові дії в бою за м. Годонін».

Дуже багато прийшлося пережити та побачити за роки війни. Хотілося б побажати наступним поколінням не бачити і не переживати таких жахливих випробувань, які випали на долю мого покоління.

До всього, що я розповів про себе, ще хотів би додати, що спас від смерті мене після виходу з полону в м. Миколаєві Щербина Данило Тимофійович. Все своє життя потім я листувався з ним, на свята пересилав посилки для його сім’ї. Із усього, що мав сам в селі і що міг з радістю поділити з ним, посилав йому до Миколаєва.

У 1972 році моя дочка (твоя бабуся) зі своєю донькою (твоєю мамою) під час повернення автомобілем до Полтави з літнього відпочинку на морі, заїхали в село Леніно Баштанського району Миколаївської області, знайшли будинок Щербини Данила Тимофійовича, і ту дорогу серцю людину, яка врятувала мені життя.

Дочка моя привезла йому величезний букет гладіолусів та подарунки. Сльози і радість були, коли вони обнялися зі стареньким вже дідусем і не могли ніяк розказати все, до самого ранку, всю ніч за столом у дворі під зоряним небом. Дружина його на той час вже померла, діти жили в різних містах і селах України та СНД, а дідусь не бажав кидати свій дім. Раптом, того ж вечора, приїхала дочка Данила Тимофійовича, якій було тоді 14 років і яка подавала мені картоплю та моркву їсти на піч. Це ще несподівана радість та приємне знайомство. Зійшлися всі сусіди, які знали цю історію і разом з нами раділи і плакали, раділи і плакали.

Цілу ніч згадували все, що відбувалося в той час, просили, щоб я приїхав до них.

В нашому селі, в братській могилі лежить понад 200 солдат і офіцерів, які загинули під час визволення села. Кожного року, 9 травня, грає духовий оркестр і всі несуть квіти на гранітну плиту визволителів. А ветерани стоять в почесній варті.

Світла пам’ять загиблим! Подвиг їх безсмертний! Величезна ціна Перемоги! Величезна для нас, ветеранів, відповідальність – передати ті вистраждані події нашого кривавого життя наступним поколінням, щоб не забувалося «не затерлося» нічиє ім’я, ніякий подвиг, ніяка подія цієї війни. Про це повинні добре знати наші майбутні покоління тому, що заради них ми здобули велику Перемогу! Нехай «Ніхто не буде забутий і ніщо не буде забутим!»