«Сім’я сидить за столом, вечеряє, – вже й кутя, й узвар на столі. В хаті так ясно, світло горить якось надзвичайно весело і разом урочисто. Вся сім’я гомонить, кожному хочеться сказати щось радісне, кожний почуває себе щасливим і повним надій, хоч ніхто не знає, чого, власне, сподівається він і чи справдяться його надії… Тая радість перелітає з одного обличчя на друге, мигтить, мов зірниця, в очах, бринить чарочками, лунає в дзвінкому дитячому сміхові. І гомін, і сміх; але не той-то буйний, непевний гомін, коли люди гомонять і сміються надто голосно, щоб заглушити своє горе й сльози, – ні, се гомін спокійний, хоч і веселий. Як любо, урочисто-спокійно лунає те спільне: «Святий вечір!.. Будьмо здорові з святим вечором!» – рядки з образочка «Святий вечір!» Лесі Українки.

Ізидора Косач-Борисова, наймолодша з дітей родини Косачів, згадувала: «У нашій рідній хаті завжди дотримувалися українських традицій зі святкування Різдва Христового. Леся і всі ми любили наші звичаї…

На Волині (Колодяжне) до нас приходили і колядувати, й щедрувати, а також на Новий рік діти ще й посівали зерном. Деякі гуртки з вертепом приходили. Цікаво, що все те дійство з вертепом збереглося таке, як в давні часи, як ото бурсаки ходили з вертепом. Приходили на Різдво й з «Козою», і то нам усім було так весело дивитися, як «Коза» (хлопчик у вивернутому хутром наверх кожусі) різні штуки показує… А тоді поводир поздоровляв нас з святами, бажав здоров’я і всякого гаразду, а ми обдаровували їх ласощами (горіхами, медівничками, яблуками, цукерками) й також здоровили колядників з святами та дякували, що до нас завітали…

У Києві теж ходили колядувати, бували зрідка й з вертепом, а частіше тільки зо звіздою. У Києві й ми ходили колядувати (сестри мої, брат і я) з гуртом інтелігентної молоді-студентів та інших до знайомих українських родин. Нас гостили і давали гроші, бо ми збирали на якусь благородну ціль, наприклад, пам’ятаю, що на Різдво 1907 року ми колядували на придбання книжок до бібліотеки київської «Просвіти»…

У місті Гадяч, на Полтавщині, дуже довго зберігались стародавні колядки… нам було дуже приємно, як почали до нас іти колядники, та таких гарних стародавніх колядок нам співали, що я ще не чула раніш, а мама втішалася згадуючи, що так ще й тоді колядували на Полтавщині, коли вона була малою…».

Лесі рідко доводилося саме на Різдво бути вдома, де на свята щороку збиралася велика родина Косачів. На зиму вона була змушена виїжджати десь у теплі країни. Та перебуваючи на чужині, думкою линула до рідного краю з його прадавніми звичаями. Зберігся її лист до мами з Кавказу, в якому Леся пише, як їй сумно, що ані колядок, ані щедрівок вона не почула там, і Святвечір не мав там тієї, такої милої усім урочистості.

Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС.

Будьмо здорові зі Святим вечором!