Котляревський був одинаком без власної родини та нащадків. За ним немає ніяких сенсаційних таємниць. Попри видиму самотність Іван Котляревський мав сім’ю. Його родина – це його батьки.
Матуся Івана Котляревського тихо й непомітно іде за своїм геніальним сином. Ми про неї майже нічого не знаємо. Решетилівська козачка на ім’я Параска Леонтіївна Жуковська сімнадцятилітньою була висватана за канцеляриста полтавського магістрату Петра Котляревського. Безумовно, до її заміжжя причетний батько, заможний решетилівський мешканець, котрий недовго служив у магістраті й, мабуть, тоді ж вподобав майбутнього зятя. Через рік після весілля, 1769 року, знайшовся первісток – Івась. Більше дітей у родині не було. Їй не було ще й сорока років, коли вона втратила чоловіка.
Немає жодного аркуша, писаного її рукою (можливо, вона не знала грамоти), немає її портрета, спогадів про неї. Єдиний, хто зважився написати образ матері Івана Котляревського, – полтавський художник Євген Путря. У нього є гризайль, де сонячне дитя – малий Івась – поривається у світ, а мама тримає над ним руки-крила. У материній постаті відчувається щось сумовите й вічне, ніби відгомін якоїсь сакральної оповіді.
Мати скупо присутня в офіційних листах сина. У листі до губернатора Я. І. Лобанова-Ростовського від 12 серпня 1812 р. Котляревський пише: «Я і по бідності моїй, і по старості матері моєї, яку підтримувати є мій обов’язок, ніякої служби нести поза Полтавою не можу».

За твердженням сучасника поета О. Терещенка, І. Котляревський надовго не затримався на військовій службі й вийшов у відставку 1808 р. за єдиною причиною – необхідністю доглядати та підтримувати стареньку матір. Зауважимо, що «старенькій та ветхій деньми» Парасці Леонтіївні тоді було десь п’ятдесят п’ять років.
Улюблений полтавцями куточок міста – садиба Котляревського – це та земля, де мама носила його на руках, співала колискові, розповідала про храм Божий, де дід служив, вчила бути чемним та слухняним. Вона стояла коло воріт, проводжаючи свою дитину в науку до Полтавської семінарії, а потім зустрічала і годувала борщем з карасями. Вона першою відчула його абсолютну несхожість на тих хлопців, з котрими Іван товаришував. Вона першою почула, як він скрипить пером у кабінеті.

При дорослому синові вона відступає в тінь. Син служить у війську, син пише, написане ним друкують у столиці. Їхня хата поступово наповнюється книгами. Для неї це було, мабуть, справжнім потрясінням. Книга тоді у простих людей викликала побожне ставлення.

Парасковія Леонтіївна дожила до появи на полтавській сцені «Наталки Полтавки». Син міг повезти маму до театру, аби й вона побачила, що він «утнув».
У «Наталці Полтавці» втілилось все те родинне, до чого придивлявся автор серед полтавців та у власній сім’ї й, що його як людину з живим, чутливим серцем не могло не хвилювати. Палітра рис, притаманних Наталчиній матері, – доброта і справедливість, душевність, неосвіченість, деяка двоїстість – точно підмічена Котляревським у жінці старшого покоління. Боронь Боже думати, що рідна мати драматурга, – прообраз Терпилихи. Це не так. Проте… якісь окремі її особисті прояви, перевіяні через авторський замисел, назавжди укорінились у цій п’єсі.

З усього видно, а тому й віриться, що життя матері та сина було гідним, достойним, сповненим взаємної поваги й любові.