«Правильний вибір» як запорука щасливого сімейного життя

22.07.20, 10:35

Безумовно, в житті кожної дорослої людини, коли вона відчуває бажання і потребу у створенні повноцінної родини, є важливий і дуже відповідальний момент – момент вибору і прийняття правильного рішення. Але, хіба можливо у вихорі пристрастей і почуттів зосереджуватися і аналізувати – правильний це вибір, чи неправильний?.. Мабуть на це питання зможе відповісти тільки майбутнє. Проте, так скоріше думають жінки, які від природи більш емоційні, імпульсивні. Чоловіки, розглядаючи перспективу довготривалого подружнього життя, яке має бути щасливим, дбають про «правильний вибір». Заради такого «правильного вибору» можна терпіти, довго чекати, але потім, отримати нагороду у вигляді найжаданішої у світі жінки, з якою щасливою буде кожна хвилина життя, яка народить найкращих дітлахів, з якою захочеться померти в один день.

Свого часу такий «правильний вибір» зробив Володимир Галактіонович Короленко.

Про історію його кохання відомо не так багато напевно тому, що вона не має яскравої зовнішньої оболонки. Довгі роки шлюбу, мир і спокій у родині, чудові діти – нічого особливого для кінця ХІХ – початку ХХ століття. Не має жодної підтвердженої інформації про шквал пристрастей, конфліктів, інтригуючих таємниць – нічого, що так часто збуджує загальну цікавість. Тиха і, здавалося б, непримітна історія.

Але варто підійти до неї ближче, і фарби починають набирати кольорів.

В лютому 1874 року Короленко став студентом Петровської сільськогосподарської академії, а восени 1875 року у Москві в колі знайомих Володимир Галактіонович вперше побачив її, своє єдине кохання, і одразу до неї відчув потяг.

Євдокія Семенівна Івановська, майбутня дружина письменника, не була красунею, не була обдарована якимось особливим талантом, не грала перші ролі в середовищі товаришів. У неї не було нічого ефектного.

Самого ж молодого Короленка неможливо було не помітити. Його палкий темперамент, рідка співзвучність м’якості душі і твердої волі незмінно виділяли його серед студентства. Поруч з таким видним молодим чоловіком Євдокія Семенівна могла б видаватися не дуже примітною. Але йому, за велінням серця, «кинулася в очі» саме вона. «Я проводжав Івановську. – Пише В.Г. Короленко 1 березня 1878 року. – Пройшовши декілька кроків, я озирнувся. Якась пані, гарно вбрана, щойно зустрілася з дівчиною і теж озирнулася. На її обличчі з’явилася насмішка, значення якої я зрозумів; висока худорлява фігура дівчини була далеко не ошатна, на ній було темне пальто, ніби з чужого плеча, а на голові круглий клейончастий капелюшок зі стрічкою, що падала ззаду на плечі разом з косою». І він подумав: «Так, ці клейончасті капелюшки жахливі… Але… Як я кохаю її…»

Проте, зізнатися у коханні Володимир Галактіонович тоді так і не наважився. І навіть, офіційне «Ви» не змінилося на дружнє «ти». Мабуть, передчуття нової тяжкої розлуки вимагало від Володимира Галактіоновича обачності і виваженості своїх вчинків та слів, він не міг давати пустих обіцянок та надій, розуміючи, у якій нестабільній ситуації знаходився на той час – у будь який момент його могли знову заарештувати і вислати. Тому почуття потрібно було стримати, хоча б на певний час, до нової зустрічі.

Але думка про майбутнє щастя з коханою допомагала пережити наступний довгий період розлуки, заслань, поневірянь. Доля майже п’ять років випробовувала на міцність почуття, закинувши Володимира Галактіоновича у Сибір, Євдокію Семенівну – в російську глухомань. Короленко, з великою вірою чекає на вісточки від його Дуні, постійно цікавиться у своїх рідних та знайомих її долею. Ні про кого із кола своїх колишніх знайомих не згадує Володимир Галактіонович під час заслання з таким постійним і очевидним хвилюванням. Мабуть, рідні вже тоді не сумнівалися в характері почуттів Володимира Галактіоновича до дівчини.

За довгі роки заслань юнак міг би одружитися, адже, напевно, заводив нові знайомства. Багато його товаришів одружилося у засланні – серце вимагало тепла і пристанища. Нелегко було зберігати вірність давньому далекому коханню. Але все це було недаремно, адже Володимир Галактіонович розумів, що повинен вчинити правильний вибір.

У листі брату Іларіону 1-2 лютого 1886 року повідомляє про одруження: «Зізнаюся, коли їхав у Росію, то і не підозрював, що через рік буду одружений. Моє почуття до Дуні – давнішнє, «застаріле» почуття, але ще до висилки з Петербурга я переконався, що з цього почуття нічого не вийде; потім я з ним змирився і, повернувшись, думав зустріти у ній просто друга чи сестру. Вийшло інакше (…) Ось тобі, брате, моя історія, тобто, власне, історія мого одруження». Лаконічну розповідь про історію свого одруження Короленко закінчує в листі до брата словами: «Я, звичайно, радий, щасливий і т. д. і, головне, - сподіваюся на мирне і спокійне щастя з нею».

З цих строчок розпочинається широкий епістолярний літопис шлюбу Короленка, і найцінніше джерело у ньому – величезна переписка з дружиною (одних листів більше 700).

Переписка перших років шлюбу та появи у родині донечок уся просочена настроєм, про який згодом буде згадувати Короленко: «Найщасливіший». Скільки звершень одночасно – і яких! Після майже десятирічних поневірянь по засланням і тюрмам – свобода; близькість матері, братів, сестер; кохання дівчини, яка нарешті відгукнулася на «застаріле» почуття. Переможно збувається мрія про письменництво.

Проте, перша хвиля щастя від одруження з коханою дівчиною скоро змінилися хвилюваннями за добробут та фінансове забезпечення новоствореної родини, де вже чекали на першу дитину. Тягар нужди, безкінечних переслідувань владою, хвороб та тяжкої праці художника заважали «щастю з нею». Здавалося, іншому можна було б впасти у відчай, але для Володимира Галактіоновича це був «найкращий період».

Ні житейська проза, ні переслідування не зламали його. Не загинуло в тенетах побуту його кохання. В одному з приватних листів знаходимо глибоко сокровенне зізнання: «Я пам’ятаю, які жорстокі приступи туги бували у мене раніше. А з тих пір, коли Дунька ощасливила мене…, всяка невдача, що раніше якось проникала до самого дна душі, роз’їдала енергію, – тепер вже не діє так сильно. В мене вистачить сил іти, падати і знову підійматися».

Ось чим увійшло в життя Короленка кохання. Світлим, натхненним началом. Навіть джерелом його суспільного подвижництва: «Тепер в мене вистачить сил іти, падати і знову підійматися»!

Він зміг свого часу зробити «правильний вибір».Свою дружину Володимир Галактіонович любив протягом 36 років, допоки смерть їх не розлучила.