20 листопада у Полтавському літературно-меморіальному музеї Панаса Мирного відбувся майстер-клас «Полтавський розпис як елемент української народної культури». Майстриня декоративного розпису і писанкарства, членкиня Полтавського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Лідія Орел розкривала гостям секрети полтавського розпису та повідала про особливості виготовлення та оздоблень дерев’яних поверхонь на Полтавщині.

Весь процес виготовлення оздоблених дерев’яних виробів виконувався як однією людиною, так і кількома. Розписом міг займатися як сам майстер-столяр, так і члени його родини, учні та ремісники, що спеціалізувалися на малярстві. Будівництво дерев’яних хат з малярською роботою, великі дерев’яні речі (меблі, засоби пересування) робилися на замовлення, а дрібні – посуд, іграшки – для реалізації на ярмарках.

Улюбленими були – Вознесенський ярмарок у Миргороді, Троїцький – в Лубнах, Іванівський – у Кременчуці, Петропавлівський – в Єреміївці (Золотоніського повіту), Семенівський – у Рашівці (Гадяцького повіту), Воздвиженський – у Полтаві, у Зінькові – Покровський, в Опішному та Прилуках – Дмитрівський.

Розписом оздоблювалися архітектурні деталі – сволоки, лиштву до дверей та вікон, двері, віконниці, лутки, стіни та стелі «митих» хат.

«Миті хати» - це не про чистоту і не про гарну господиню, а про традиційне українське житлове будівництво.

Такі хати робилися «у зруб» з дерева, у середині гладко вистругані, не білені, прикрашені розписами. Така хата до вікон найчастіше була з дубу, а вище – з липи, тополі, верби, клена, вільхи, сосни. Найбільш приємне враження справляла хата з клена, всередині вона була така біла, як вимазана крейдою або білою глиною, стіни розмальовувалися олійними фарбами як у церкві.

Стіни у рубленій хаті не білилися, а милися водою, пропущеною через попіл, або водою, настояною на травах (ромашці, безсмертнику, чебрецю, деревію).

Ще в XVII–XVIII ст. «миті» хати були розповсюдженим явищем на Полтавщині, але з настанням дефіциту лісу така хата стала ознакою заможності. За свідченням старожилів, центральну частину Опішного було забудовано цілими вулицями з «митих» хат, прикрашених розписом.

Значне місце в типології дерев’яних мальованих виробів належить меблям. Це – скрині, колиски, ліжка, мисники, шафи, полиці, божниці, столи, лави, ослони та ін. Серед меблів завдяки поєднанню багатьох функцій (обрядово-ритуальної, побутової, естетичної) виділяється весільна скриня.

Саме на скринях, які були гордістю жінок й окрасою житла, найкраще збереглися багатобарвні розписи. Оздоблювали розписом дерев’яний посуд: тарілки, тарелі, миски, таці, чаші, чарки, ступи, баклаги, барильця, ложки та ін.

Цікавим явищем були дерев’яні мальовані іграшки, які складалися з кількох типових груп. Головною була та, що відбивала трудове оточення, в якому виховувалися діти села (плужки, граблі, вітряні й водяні млинки, лопаточки, возики, рублі й качалки, меблі, різний посуд тощо), другою групою є цяцьки, що характеризують трудові процеси: дроворуби, ковалі та інші. Ще одну групу іграшок складають ті, в яких виявлено тваринний світ: коні, півники, різні пташки, баранці, ведмедики.

Розписом декорували також сакральні побутові предмети (свічники, пасківники), знаряддя праці (коромисла, прядки, вулики, ночви), засоби пересування (вози, сани (особливо «глабці»)), музичні інструменти, прикраси, зброю, круглу скульптуру.