Вже за походженням він був «неправильний»: батько – заможний селянин, мати – донька священника. Глазові мали худобу, землю, дбали про господарство, шанували Бога. Та у комуністів інше уявлення про щастя – забрали все, залишивши родину бідувати... Пережили Голодомор… Павло після школи вчителював, а потім армія, пекло Другої світової... Не до сміху було… За військову службу він отримав три ордени, проте не дуже ними дорожив – по поверненню додому віддав сусідським дітям гратися. Та тут від влади надійшла ще одна «нагорода» – батька репресували й вислали за «колабораціонізм», бо той за часів окупації найнявся до німців робочим, щоб прогодувати трьох дітей...
По війні Павло Глазовий нарешті зміг вступити до педагогічного вишу в Кривому Розі. Ще під час війни він складав вірші – військові, ліричні – чесно описував усе, що бачив на війні. Як показав їх своєму колишньому вчителеві, той за голову взявся: «Ти що, за таке посадити можуть!»… Тоді почав писати сатиричні оповідання для студентської стінгазети. Що не можна було казати прямо, те можна було висміяти. Там, де не можна критикувати систему, можна було піддати критиці її окремі прояви. Друзі були в захваті: вони і вмовили його надіслати свої твори до журналу «Перець». І тут йому пощастило – гуморески потрапили до Остапа Вишні і той одразу ж угледів у хлопця великий талант. За сприяння Вишні у травні 1950-го вчорашній студент став заступником головного редактора журналу. Наклад «Перцю» зріс до 3,5 мільйонів примірників. Не в останню чергу й завдяки таланту Павла Прокоповича, чиї усмішки друкували мало не в кожному номері.
У «Перці» було багато пристосуванців, що не мали літературного хисту ні своє написати, ні чуже виправити, не знали гаразд української мови. Глазовий, бувало, виконував за них роботу, проте між ними часто виникали суперечки. Йому мстилися – і за дорікання, і за талант. Одного разу його таки добряче підставили: він написав гумореску «Дорожні враження». Її довго не публікували, аж раптом через 5 місяців вона з’явилася в журналі під іншою назвою, за першим рядком «Виїздив Балабон на два тижні за кордон». Якраз тоді поїхав з міжнародним візитом до США тодішній генсек Микита Хрущов, і письменника одразу ж викликали на допит до КДБ. Проте йому вдалося довести, що гумореску він написав і подав до друку значно раніше. Та Глазового з «Перця» таки вижили. Пішов працювати на радіо, проте за пів року через наклеп колишнього начальника його звільнили і звідти, далі – журнал «Мистецтво», але з 1968 року працював самостійно. На цей час Павло Глазовий вже мав неабиякий творчий доробок, писав інтермедії для телебачення і репризи для цирку, а його гуморески читав дуже популярний на той час гуморист Андрій Сова.
Павло Глазовий часто згадував слова Остапа Вишні: «Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш – тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, – щоб народ посміхнувся... І коли мені пощастило хоч разок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити очі, – ніякого більше «гонорару» мені не треба».
Були в житті Павла Прокоповича і відчай, і зневіра, але знову й знову брався він за перо, якого так боялася тодішня влада. Його увесь час тримали під ковпаком, але заборонити не могли: усмішки Глазового дуже любили в народі. Їх читали самодіяльні й професійні митці, їх цитували люди, передаючи з вуст у вуста. Те, що у людей викликало здоровий сміх, дуже часто оберталося роздратуванням і ненавистю тих, хто впізнавав себе в негативних образах. А сатира Глазового завжди була гострою, дошкульною, нищівною. Хто ще в часи боротьби з «оголтєлим націоналізмом» міг сказати всім «продавщицям гострим та бідовим» та їм подібним: «якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика і не знає мови». Або пояснити бабусі, яка не може второпати, звідки на курячих яйцях беруться печатки, що «є спеціалісти, які можуть з печаткою й не туди залізти»…
Твори Глазового друкували не охоче, а згодом стали негласно забороняти – ставили резолюцію «не рекомендується» (для читання і друку). Це була парадоксальна ситуація: його гуморески читали всюди, що на великих міських сценах, що в сільських клубах, його обожнювали всі, від простих селян до інтелігенції, від нього був у захваті навіть тодішній перший секретар ЦК КПРС України, проте його збірки виходили вкрай рідко. Першу ж нагороду за творчу діяльність він отримав 1988-го року, коли СРСР впевнено і безповоротно прямував каменем униз.
У вільній Україні Павло Глазовий ще багато чого встиг зробити. Благословенна доля берегла пам’ять, талант, гострий розум, зацікавлення до всього сущого навколо. Він написав ще чимало чудових творів, його часто читали зі сцени, цитували, запрошували, час від часу вручали державні нагороди… Тепер не було потреби приховувати свої думки, і він писав усе, що думає. Усе, що думає і про тодішню владу, і про їхні діяння. Він до останнього намагався популяризувати українське слово. Тривоги чим далі сильніше переймали старого письменника, поставали у нових і нових гуморесках та віршах. Про все писав з усмішкою, іронією, часом легким сарказмом (гуморист!), але завжди - з великим і щирим уболіванням за людину, її життя, мову, Батьківщину. З гарячими думками про майбутнє: чи збережуть українці своє рідне – слово, культуру, пам’ять, звичаї?..
Не стало майстра 29 жовтня 2004 року… А народився Павло Прокопович Глазовий 30 серпня 1922 року в родині хлібороба в селі Новоскелюватка Казанківського району Миколаївської області. Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки ПМТГ.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України