"Палаючий маяк, що освітлює велічезні простори"

09.03.23, 14:57

Ще в дитячі та юнацькі роки до Короленка прийшло захоплення героїчним минулим українського народу. І сталося це під впливом поезій Тараса Шевченка. Із ними майбутнього класика познайомив вчитель словесності Рівненської реальної гімназії Веніамін Авдієв. Особливо припали до душі юнакові Шевченкові «Гайдамаки», «До Основ’яненка», «У неділеньку святую», «І мертвим, і живим…».

Образ Тараса Шевченка в уяві молодого Володимира Короленка поступово ставав глибшим і виразнішим, набирав нових рис. Розповідаючи в автобіографічній повісті «Історія мого сучасника» про період заслання в політичній в’язниці Вишнього Волочка (1880 р.), митець описує, як він із іншими в’язнями відзначав роковини смерті Кобзаря: «Андрієвський виголосив промову про значення Шевченка, яку ми всі прослухали зі співчутливою увагою. Багато знали Шевченка, знали навіть ті, хто не розумів української мови…».

У записній книжці письменника за 1890 р. знаходимо занотовані шевченкові вірші: «У гаю, гаю вітру немає…», «Не дивуйтеся, дівчата…», «Ой, гоп таки так…», а також уривок із вірша «Не так тії вороги, як добрії люди…».

Епіграфом до оповідання «Судний день» (1889-1890) майстер слова узяв слова Т.Г.Шевченка: «Огонь погас, а місяць сходить. В яру пасеться вовкулак».

Про те, що Шевченко мав для Короленка велике особистісне значення, свідчать роздуми у щоденнику класика. Так, за 1898 рік уміщено цитату з листа Т.Г. Шевченка до В.А. Жуковського про заборону малювати, а далі письменник розмірковує про важку долю українського поета й про свої власні поневіряння: «Тепер багато хто хвалить царя-лицаря! А поміж тим, кожна нова риса – то риса нової жорстокості, якоїсь кам’яної й тупої! Мало вислати в солдати, мало підкорити людину суворому режиму в жахливих у мовах. Треба ще забрати в неї улюблене заняття, яке є в неї навіть у в’язниці, треба заборонити найбільш невинне, навіть найкорисніше заняття тільки тому, що людина його любить. Я на засланні у в’язниці навчився малювати з натури… А Шевченко ж був справжній митець. Що ж то була, мабуть, за мука!..».

Короленко, якщо був на той час в Полтаві, завжди відзначав Шевченкові свята, що проходили спочатку у клубі, в невеликому гурті, а із 1910 року – в міському театрі; щиро вітав промовців і артистів.

У газеті «Полтавський день» у грудні 1913 р. було розміщено статтю Володимира Галактіоновича Короленка, в якій він розповідає про те, як сприймала Кобзаря культурна громадськість Полтави. Письменник називає Шевченка «палаючим маяком, що освітлює величезні простори» (Короленко В.Г. Ювілей поэта-селянина //Полтавський день.- 1913.-№178).

У 1914 р. виповнився столітній ювілей Шевченка. В.Г.Короленко на той час перебував у Франції, однак від себе й членів своєї родини надіслав до Києва вітальну телеграму: «Просимо передати наше сердечне привітання всім, хто шанує пам’ять великого українського поета».

Основою української літературної мови Короленко вважав полтавський діалект, мову майстрів слова лівобережної України. До перекладачів власних творів завжди ставив вимогу, щоб переклад був близьким «до нашого полтавського наріччя». «Я переконаний, – писав він, – що галичину наш народ розуміє набагато гірше, і корінна мова, яка мусить лишатися в основі розвитку української літературної мови, – мова Шевченка і Котляревського».

У великій залі літературної експозиції музею В.Г.Короленка відкрилася виставка до Шевченківськіх днів.

Запрошуємо переглянути!