Оселя Котляревського

26.05.20, 08:30

За часу Івана Котляревського місто Полтава, як і більшість міст тогочасної України, мало чим відрізнялось від села. Якщо не враховувати нові кам’яні споруди в центрі міста, що з’явились з набуттям Полтавою губернського статусу в часи правління І–го генерал-губернатора О.Б. Куракіна, то більша частина міста була забудована мазанками. Ці чистенькі, білені вапном хати потопали у вишневих, яблуневих, абрикосових та черешневих садах. В хаті було чисто і охайно. Їх білили обов’язково перед Різдвом та в Великий Четвер перед Великоднем, а деякі господині і перед кожним великим святом. В. Пассек запевняв, що є такі господині, що білять хату щосуботи. Іван Аксаков в «Листах до рідних» писав: «Хата бедная, но чистоты необыкновенной … кроме белой глины и мелу, здесь употребляют глину кофейного цвета, которою обводится нижняя часть стен. Везде кругом были признаки вкуса, везде видна потребность изящного». Звичай прикрашати будинок кольоровою глиною був відомий здавна серед українських селян і навіть панів.
Шпалер українські хати не знали. Щоб прикрасити білі стіни, їх майже повсюди розмальовували. У простих, небагатих родинах стіни оздоблювали самі господарі. Інколи це були доволі складні орнаменти, але найчастіше дівчата малювали васильки, троянди, ружі - все, що милувало їхнє око і росло поблизу хати. Найперше розмальовували Святий кут, де висіли ікони і рушники, також піч. Розмальовування на відміну від простої побілки вже вимагало багато часу, вміння і фантазії. Тому, зазвичай, розмальовувати стіни починали восени, коли польові роботи вже були закінчені. Оздоблювали хату кольоровою глиною не лише всередині, але й знадвору. У повісті М.В. Гоголя «Вій» читаємо, що в будинку сотника, батька паночки, стіни були розмальовані блакитними і жовтими квітами та червоним півмісяцем.
Таке загальне захоплення малюванням спричинило появу і людей, що почали займатись цим ремеслом професійно. В Україні було немало гарних малярів, які не лише фарбували, а саме розмальовували стіни селянських, міщанських і, звичайно ж, панських будинків. Маляр нерідко ставав богомазом. Шлях від розмальовування хат до розпису церков в Україні був не надто довгим. У нарисі «Воспоминание о двух малярах» М. Костомаров зазначав: «Как известно, в молороссийском крестьянском быту маляр – явление частое … искусство располагает его к любознательности; маляр рисует Богородицу, святых мужей и жен, - надобно знать, как изобразить того или другую, является охота узнать, кто они были и что с ними творилось в жизни, и маляр читает священное писание, жития святых». З одним таким богомазом знайомий кожен читач – з ковалем Вакулою із «Ночі перед Різдвом» М. Гоголя, «торжеством искусства» якого була картина, намальована для диканьської церкви, де він зобразив Святого Петра в день страшного суду з ключами в руках, що виганяє із пекла злого духа. За спогадами сестри М.В. Гоголя Єлизавети Василівни, сам Микола Васильович з задоволенням розмальовував стіни і стелі: «… наденет, бывало, белый фартук, станет на высокую скамейку и большими кистями рисует, - так он нарисовал бордюры, букеты и арабески».
Що вже казати про Тараса Шевченка, який, як відомо, ще коли був кріпаком пана П. Енгельгарта в Петербурзі працював у артілі майстра В.Г Ширяєва, що займалась розписом стін.
В часи Гетьманщини живопис, іконопис та гравюра були у великій пошані. В монастирях працювали досвідчені живописці, від села до села мандрували богомази-маляри, серед яких були студенти Києво-Могилянської академії і семінаристи. Вони могли користуватися багатими бібліотеками, де зберігались рідкісні книги. Звичайно, у них були естампи та взірці для малювання. Саме ці студенти перенесуть на стіни мазанок складні орнаменти, що прикрашали сторінки старовинних книг.
У часи І. Котляревського панський будинок відрізнявся від селянської хати розміром і умеблюванням Тут могли стояти турецькі дивани, меблі червоного дерева, дорогі на той час дзеркала. Але оздоблення стін було таке ж як і в селянських хатах. На поч. ХІХ ст. з’явилась мода на шпалери. Вона прийшла на терени Російської імперії з Європи, де вони з’явились у ХVІ ст. Це були китайські декоративні кольорові шпалери, але називались вони індійськими: адже для європейців і Індія і інші держави Південної та Південно-Східної Азії вважались Індією. В Росії в к. ХVІІ ст. царські і боярські покої оббивали тканиною (і стіни і стелі). Їх розмальовували візерунками, або малювали «аспидом» тобто під мармур. Від цього і російська назва «обои».
До середини ХІХ ст. шпалери виготовлялись у невеличких майстернях, які не знали нічого досконалішого за ручний важельний прес. Щоб відбиток виявився досконалим, на кінці важеля повисав хлопчик-підмайстер.
До Полтави мода на паперові шпалери прийшла в часи розбудови міста, як губернського центру. Ними почали оздоблювати особняки багаті мешканці міста.
Іван Петрович жив у старій дідівській хаті, яку, за спогадами С. Стебліна-Камінського, у 20-ті роки ХІХ ст. переобладнав на свій смак. Тоді ж, найімовірніше, три кімнати в будинку були обклеєні шпалерами.
На той час була свого роду шпалерна мода, котра мала визначальні ознаки – обов’язкова вертикальна смужка на тлі молочно-охристих чи перлисто-блакитних кольорів, і поміж смужками допускався квітковий або рослинний орнамент-бігунець.
Цікаво те, що біограф Котляревського не тільки зосереджує увагу на шпалерах світлиці, але й коментує їх вигляд: очевидно, вони були досить незвичайними для тогочасної Полтави і привертали до себе увагу.
Шпалери у світлиці, пише с, Стеблін-Камінський, були попелясто-кавового кольору з зображенням профілів античних героїв. Давньогрецькі меандри, античні профілі, пальметти, розетки…. Звідки тут, в самому центрі України, цей античний контент? Розгадка в тому, що у ХVІІІ ст.. Європа була у захваті від античної давнини. Розкопки античних міст Геркуланума (1738) та Помпеї (1748), що були значними центрами Римської держави і загинули від час виверження вулкану Везувій, дали величезну кількість унікальних знахідок творів мистецтва та предметів побуту. Наслідування давньої класики форм, пропорцій, естетичних уподобань поступово народжує стиль класицизм, котрий дав свої чудові взірці в архітектурі, мистецтві, літературі і у т.ч у мистецтві інтер’єру – від меблів до шпалер. Типовим в цей період стає декор з вінків, масок, розеток, меандру, лір, грифонів, військової арматури.
Меблі тієї епохи відрізнялись підкресленою парадністю, монументальністю з ретельним дотриманням пропорцій. Вмонтоновані до прямокутних спинок різні деталі у вигляді колчанів зі стрілами, щитів, перекреслених стрілами, снопів колосся, орлиних крісел, що складають з опорами цілісну композицію у вигляді крилатих левів – грифонів.
Фігурне і орнаментальне різьблення використовувалось дуже широко у виготовлені меблів, інших інтер’єрних предметів житлових приміщень. Часто на стінах розвішувались світильники з різьбленого дерева, бронзи та інших матеріалів. Однак, найбільш поширеними були світильники зі срібла, міді, бронзи, сталі. Цікаві світильники із бронзи. Цей матеріал – сплав міді і олова, дуже міцний, легко піддається позолоченню вогнем та патинуванню, тобто спеціальному тонуванню поверхні темним, майже чорним тоном.. Тому бронзові вироби мали дуже ефектний вигляд. Золото відтінялось темною патиною, контрастність кольору надавала виробам особливу вишуканість та парадність. Кожен світильник ХІХ ст. є закінченим художнім виробом. В фігурах крилатих богинь, які, начебто парять в повітрі і дотикаються пальцями ніг кулеподібних основ, пустунів-амурчиків, сурових єгиптянок чітко простежується талановита рука скульптора, що створював модель.
Увага і любов до озеленення були дуже поширеними. Кімнатні квіти розставляли в вазах і спеціальних жардиньєрках – підставках для групи квітів в горщиках. Плющі, жасмин, в’юнки часто слугували прикрасами світлиць, окремих куточків, створюючи затишок.
З 1820-х років помітно розширюється використання матеріалів для виготовлення предметів декоративно-вжиткового мистецтва. Поряд з використанням традиційно червоного дерева, карельської берези і ясеня стали використовувати різні породи дерева – персидський горіх, тополю, грушеве дерево, амарант, клен.
Серед знаменитих майстрів по виготовленню меблів працювали і численні умільці імена яких залишились невідомими. Проте вони також чудово володіли мистецтвом обробки дерева, і їхні вироби часто зовсім не поступались роботам уславлених майстрів.
В садибах того часу зустрічається немало виробів з розписом «а ля антик». Вироби , фанеровані карельською березою, нерідко прикрашались вставками із ебена (чорного дерева) або простої деревини, яка була тонована під цю цінну породу. Тонкі смужки інкрустації підкреслювали основні елементи композиції вишуканим орнаментом, підкреслювали світлу поверхню крісел, диванів, шаф, горок.
Серед корпусних меблів виділяються майстерністю і відносною складністю конструкції бюро – «циліндр і шафа-бюро». Форма останнього з’явилась ще в кін. ХVІІ ст.. Він складається із трьох частин – комода, секретера і шафи. Бюро з кришкою – полу циліндром стають дуже поширеними в кін. ХУІІІ , поч.. ХІХ ст.. Під верхньою кришкою ховалось багато ящичків.
Поряд з меблями інтер’єри були наповнені безліччю рам для портретів, коробочок, підгодинників.
Такий вишуканий інтер’єр вражає кожного, відвідувача музею-Садиби І.Котляревського. Переступивши поріг простої міщанської хати, потрапляєш у вишуканий світ ампіру ХІХст., що був притаманним дворянським садибам того часу.