«А я блукаю, як сновида, броджу білими хмарами своїх мрій і падаю з них, і волочу за собою поламані крила. І хоч серце і голова болить, то я все гляжу на небо і чекаю, аби крила загоїлися і знов… і знов», – в її характері дивом поєднувались ніжність і сміливість, мрійливість і пристрасність, розважливість і відчайдушність… Ольга-Марія була четвертою з семи дітей у родині. Великих статків не було, то ж батько гадав, що його обов’язок – дати добру освіту хлопцям, а дівчата самі заміж повиходять та якось і будуть, Її освіта так і обмежилася чотирма класами звичайної народної школи. Далі ж – самотужки штудіювала конспекти братів, багато читала, та весь час картала себе тим, що недовчена… Свої перші літературні спроби Ольга Кобилянська ретельно від усіх приховувала, бо вважала їх чимось майже гріховним Тоді вона ще не мала ані власного стилю, ані чіткої мети, писала німецькою. Спілкуватись та наполегливо вивчати українську, а згодом і писати українською її спонукають подруги – письменниця Наталія Кобринська та перша українка жінка-лікар в Австро-Угорщині Софія Окуневська. Обидві були, як говорили у той час, емансипантками та мали чималий вплив на формування світогляду Ольги Кобилянськоі. «Мені приходилось нераз вже боротись в життю з вузкоглядністю, тупоумством і невільничими поглядами, що походили з традиційної заскорузлости, сильної своєю довголітністю. Самітна, в цім своїм завороженім крузі, без яких будь матеріяльних засобів, та шукаючи душевного вдоволення й визволення, я писала, як знала свої новелі, нариси і оповідання без вагання... не по глубоких «розмишленіях» – ні, вони ішли дорогою серця», – сюжети для своїх творів знаходила у життєвих ситуаціях, які проживала сама. Часто з великого кохання і великої муки народжувалися найкращі її твори…
У 35 її ім’я було вже добре відоме в Європі, хоч вона й жила на краю Австро-Угорської імперії. Твори її видавали та перекладали німецькою, чеською, польською, вона домоглася стипендії із Відня за свою літературну діяльність і часто їздила у тодішню столицю… На той час Ольга Кобилянська вже постійно мешкала у Чернівцях, нарешті долучилася до мистецької когорти однодумців. Та побут важким тягарем лежав на її плечах: прислуги в родині не було, і вона мусила дбати про насущні потреби родини. А їй хотілося творити, вчитися, подорожувати, хотілося відірватися від буденщини й поринути над горами, як горда й незалежна птаха – Буковинська Орлиця, як, зрештою, і назвуть її згодом в українському літературознавстві. Під час єдиної поїздки до Києва зустрічалася з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським. Якось вирушила до Канева вклонитися могилі Тараса Шевченка. Гостювала у родини Косачів на їхньому хуторі Зелений Гай на Полтавщині, здружилася з Лесею Українкою… На зламі ХІХ-XX століть у патріархальному суспільстві роль жінки була чітко визначена. Та жінка не лише має право, але й зобов’язана підняти голову і подивитися на світ по-іншому – Ольга Кобилянська однією з перших торувала цей шлях. Зрештою, саме вона сформулювала девіз, який візьмуть на озброєння жінки наступних поколінь: «Бути сама собі ціллю!» І при всьому тому вона залишалася жінкою. Цікавилася новинками моди, мала вишуканий смак. Улюблені фіалкові парфуми купувала сама чи отримувала у подарунок від рідних і друзів, дарувала його дорогим для себе літературним персонажам, як от героїні «Valse melancolique», натякаючи на спорідненість душ… Любила різноманітні дрібнички, для яких мала невелику шафу-вітринку, що переїздила з нею з одного помешкання до іншого. Щипці для цукру-рафінаду, горнятко з виглядом Києво-Печерської лаври. Чорнильниця у вигляді венеціанського човника – подарунок брата Степана. Камінчик із могили Шевченка. Вишуканий годинник у стилі рококо. Подушечки для голок... Все життя вона мріяла про море, але так ніколи туди не потрапила, тож румунська художниця Прунку подарувала їй морську воду в пляшечці. Та пляшечка згодом надихнула Кобилянську на два морські нариси.
«Найкращі хвилини були в мене, коли я писала і закінчувала мої твори. До так званої «слави» була я в глибині душі холодна. Любила я мої мрії, гори, зірками засіяне небо, іноді – рівнини, осінь і свого Небесного суддю», – вона прожила довге життя. Чи ж була щасливою? Певно, що так. Але небуденним щастям, таким, про яке писала в «Некультурній»: «таке щастя, що не покине тебе ніколи», покладене Богом у твою душу. «Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, вогонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви немає в людській мові» (з листа Лесі Українки). 27 листопада 1863 року у містечку Ґура-Ґумора, що у гірській Південній Буковині народилася Ольга-Марія Кобилянська. Цей допис до ювілею письменниці та громадської діячки підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ. Читаймо, бо ми того варті!
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України