1 лютого виповнюється 120 років з дня народження Оксани Лятуринської, її ім’я як художниці навічно вписано в історію українського мистецтва. Але вона була надзвичайно обдарованою особистістю і зуміла реалізувати себе не тільки в малярстві, а й в скульптурі, кераміці, писанкарстві, поетичній творчості. Саме про її літературну творчість підготували інформацію працівники бібліотеки-філіалу №7. Її спадщина в цій царині значна. Це – поезія, проза, літературна критика, фольклорно-етнографічні праці, листування.

Народилася мисткиня на Волині, але з 20 років поневірялася по світу. Бо батько вирішив видати дочку заміж за багатого селянина, якого дівчина не любила. Оксана не змогла змиритися з його рішенням і втекла з дому в Німеччину до свого брата Івана. Але дівчина не мала дозволу на проживання в країні, тому в 1924 році Оксана опинилась у Чехословаччині в Празі. Після Другої світової війни потрапила до табору Ашаффенбурґу в Німеччині, а останні роки життя провела в США.

За все життя в еміграції Оксана Лятуринська тільки 2 рази змогла вирватись на Батьківщину: у 1927 році і в період Другої світової війни.

Писати вірші вона почала ще в юнацькому віці. Вірш «Ліс шумить», написаний у 13 років, привернув увагу вчителів, а вірш написаний у 17, присвячений героям Крут, засвідчив її непересічний поетичний талант.

На вигнанні можна було чи зів’янути серцем, чи озлобитися і зректися мети, стати іграшкою сліпих сил. Та доля звела Лятуринську з тими, для кого Україна довічно лишалася Сонцем, що дає життя і небу, й землі, з тими, хто, й гинучи, вірив у неї: Юрієм Дараганом, Олегом Ольжичем, Юрієм Липою, Оленою Телігою, Євгеном Маланюком, іншими, хто входив до української «польської» та «празької» поетичних шкіл. Там і сформувалося гуманістичне та поетично-мистецьке кредо Оксани Лятуринської: як найвища мета — щастя вільної, благородної, духовно багатої особистості в суверенно-гордій державі, а шлях до неї — любов і краса, царство свободи й гармонії.

При сприянні свого однокласника по гімназії Уласа Самчука вступила на широкий шлях української літератури, зокрема, поезії.

Перша книжка Лятуринської «Гусла» вийшла тільки 1938 pоку, але її пізній вихід свідчив лише про надзвичайну самовимогливість авторки. Поетеса прагла не просто виспівати себе, а знайти свій власний і зміст, і стиль. Друга збірка «Княжа емаль» (1941) — виявила народження майстра. Видані в Празі, обидві книжки скоро стали раритетами. А трикнижжя Оксани Лятуринської — «Княжа емаль», «Гусла», «Веселка», видане 1955 року в Торонто, стало важливою віхою не тільки в творчості поетеси, а й у всій українській поезії.

Євген Маланюк написав: «…Її поетичні емалі переливаються, пульсують і шумують вічним життям справжнього мистецтва …». Тільки після здобуття незалежності, твори Лятуринської повернулися до життя, і разом з тим почалося нове життя імені славної доньки України. Адже Оксана Лятуринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона раніше не стала славною і широко знаною скрізь.