«І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. А я хочу мати особистий погляд на все, свою філософію, свій світогляд», – Іван Нечуй-Левицький жив у власному світі й лише за своїми правилами… Свого часу радянська влада звела всю його творчість до «Кайдашевої сім’ї», перетворивши на дрібного провінційного сатирика. Так, твір геніальний – протягом більш як ста років, які минули від часу його написання, людство встигло вдосконалити все на світі, але при цьому не зробило жодного кроку назустріч взаєморозумінню та подоланню своїх вад. Твір геніальний, але ж творча спадщина Нечуя-Левицького не вичерпується лишень Кайдашами…

Зазвичай біографічні довідки про життя і постать Нечуя-Левицького закцентовані на «чудасіях» письменника, підмічених багатьма біографами (https://bookprosto.blogspot.com/2023/11/blog-post.html), та в цьому дописі бібліотекарів бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ не про дивака, а про праведника Нечуя-Левицького…

25 листопада 1838 року в надросянському селі Стеблеві Канівського повіту Київської губернії народився Іван Левицький… Біографія його небагата на авантюри та карколомні події, але так може видатися лише на перший погляд. Їхній рід односельці вважали праведниками – шість поколінь його невтомно служили Господу. Батько, освічений та вимогливий парафіяльний священник, в підвалини всіх починань закладав «українську ідею»: усупереч настановам, проповіді читав українською, шанував козаччину, а особливо – Шевченка, власним коштом заснував сільську школу, яку так і не закінчив Іван, бо її закрив місцевий поміщик – де то бачено вчити дітей селян та ще й українською мовою. Продовжувати освіту хлопця відправили до дядька в Богуслав, де той вчителював у духовному училищі й взявся готувати племінника до вступу в семінарію. 1865-го Левицький закінчив Київську духовну академію з дипломом магістра, але відмовився від духовної кар’єри – обрав скромний фах викладача російської словесності, української не могло тоді й бути, бо ще 1863-го року постав таємний циркуляр, що забороняв не лише писати, але й розмовляти українською.

Писати повісті почав ще, як був на службі в Полтаві. Саме Нечуй-Левицький розширив жанрові межі української літератури: оповідання, повісті, романи, новели, п’єси, нариси, есе, критична публіцистика, етнографічні статті – за що тільки не брався письменник. Основа» та «Кобзар» Шевченків навели на думку, що писати слід по-українськи… Неймовірно, але з письменницької уяви на папір соковитий колорит українського життя ліг не в Києві, не в Галичині, не в Канівському повіті, не на Полтавщині, а в столиці Бессарабії – Кишиневі. Саме там Іван Нечуй-Левицький написав найкращі свої твори: «Бідний думкою багатіє», «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках», «Світогляд українського народу: ескіз української міфології», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Приятелі» та «Старосвітські батюшки та матушки». Мабуть, ностальгія подвоює силу правди, прибирає чуже, наносне, додаючи натхнення творчості, духу – мужності, сили – непохитності. Спочатку вимушено ховався під псевдонімом, за який обрав прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя», і лише по смерті батька 1874 року 37-літній прозаїк несміливо взявся підписувати власні твори подвійним прізвищем – Нечуй-Левицький…

Чимало сил Іван Степанович віддав створенню брошур, котрі розповіли б «простому», «неосвіченому» читачеві про найяскравіші сторінки національної історії: «Татари і литва на Україні», «Перші київські князі», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина», «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький». Писав публіцистичні розвідки, де змальовував колоніальну політику росії щодо України: «Органи російських партій», «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» та «Українство на літературних позвах з Московщиною».... В умовах російських циркулярів про тотальну заборону української мови, він був чи не єдиним, хто по-справжньому відстоював мову, ратував за національну освіту: «Про народ ніхто й не дбає, ніхто його не напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша пісня поетична й чудова, як утвори першорядних геніїв; наша поезія, мова багата, як щире золото. I все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. I доки воно лежатиме? Нам не треба війни, а треба просвіти! Нащо нам земля й вода? Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тільки тим і годують і не дають нічого луччого, держать нас і народ наш в темноті, не дають народові навіть Св. Письма його мовою, що вже мають дикарі, не дають нашого хліба, не дають мови, не дають волі, науки, школи, просвіти». До речі, Іван Нечуй-Левицький, разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм, став перекладачем першої україномовної Біблії.
1885-го пішов у відставку – переїхав до Києва, усамітнився і повністю розчинився у творчості. Обожнював Київ, то ж не дивно, що став головним співцем Міста на семи пагорбах на зламі століть: «Київські прохачі», «Афонський пройдисвіт», «Хмари», «Апокаліпсична картина Києва», «Вечір на Володимирській гірці»… Жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Новоєлизаветинській вулиці, з внутрішнім двориком, маленьким садом і навіть пасікою, а влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року.

Читаймо, бо ми того варті!