13 лютого ц. р. виповнюється 130 років від дня народження Марії Литвиненко-Вольгемут. В історії кожного народу є митці, з ім’ям яких пов’язана ціла епоха у розвитку національної культури. Для українців таким є незабутнє ім’я Марії Литвиненко-Вольгемут - славетної виконавиці ролі Наталки Полтавки у п’єсі Івана Котляревського на початку ХХ сторіччя. Володарка рідкісного лірико-драматичного сопрано після закінчення Київського музичного училища у 1908 р. була зарахована на службу до Першого українського стаціонарного театру Миколи Садовського. Після дебюту у ролі Оксани у "Запорожці за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського Марія грала Наталку Полтавку в однойменній опері М. Лисенка. Її спів розчулив глядачів, які довго й гаряче аплодували молодій співачці. А розчулений Микола Віталійович Лисенко в антракті зайшов за куліси, обійняв та ніжно розцілував зніяковілу Марусю. У партії Наталки розкрився не тільки вокальний талант нової артистки театру, але й, як згадують її сучасники, самобутнє акторське обдарування, у сценічному образі якої нескладно було помітити вплив виконавської манери Марії Заньковецької, яку Маруся багато разів бачила в цій виставі. Знаменно й те, що Наталку Полтавку Марія Литвиненко грала в костюмі геніальної Заньковецької. Над вокально-сценічним образом Наталки молода співачка процювала під керівництвом М. Садовського, ретельно відшліфовувала кожну мізансцену, кожну пластичну й акторську деталь, кожну інтонацію. А для Миколи Карповича Наталка була "ідеалом української дівчини: статечна, покірна, поважає матір, працьовита, шанує старших, до всіх привітна, і разом з тим тримається достойно, розумна, уміє мовчати, і уміє одказати до речі, старосвітського добірного виховання. Так глибоко розуміє свій обов’язок до матері, що навіть має силу примусити себе зректися свого щастя, коли того вимагає спокій матері. В почуттях своїх глибока, незрадлива. Жодна спокуса матеріальна не може похитнути в її душі кохання до Петра. Говорить просто, спокійно, щиро, в руках своїх виявляє добре тогочасне народне виховання". Такою бачив Микола Садовський свою героїню. Саме такою поставала на сцені його театру юна й чарівна Наталка - Марія Литвиненко, яка своїм правдивим виконанням продовжувала животворні акторські традиції М.Заньковецької. Схвильовано звучить пісня Наталки "Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?...." Та не тільки відчай був в емоційно-піднесеному співі Наталки -Литвиненко, в ньому жевріла надія, відчувався пристрасний заклик до коханого Петра :"Спіши милий, спаси мене од лютой напасті..." Світлом, радістю променився образ героїні Івана Котляревського в фіналі поетичної вистави, коли Марія дзвінко заспівала славнозвісної "Ой я дівчина полтавка, а зовуть мене Наталка...." Кожна пісня Наталки у виконанні Марії Литвиненко, як писали театральні критики, була не просто блискучим вокальним номером, а глибоко правдивим монологом, в якому розкрилися нові грані вдачі дівчини з народу. Микола Садовський сказав їй тоді:"Така мала, а такий великий і прекрасний голос маєш!" Садовський не тільки працював над сценічним образом Наталки, а й навчав її своєрідній манері виконання народних пісень. До речі, костюм, у якому талановита оперна співачка десятки разів поставала перед глядачами в образі Наталки Полтавки, зараз зберігається в нашому музеї. Це вбрання Марія Литвиненко-Вольгемут свого часу сама люб’язно подарувала Полтавському літературно-меморіальному музею Івана Котляревського.