А чи знаєте ви історію будівлі, в якій сьогодні розміщується музей історії Полтавської битви, відкритий 23 вересня 1950 року? І яким чином він пов’язаний з будинком для інвалідів військової служби та дитячим сиротинцем?
Госпіталь та інвалідний будинок на Шведській Могилі
Уперше думка про заснування госпіталю на Шведській могилі з’явилася ще влітку 1891 р. Тоді така собі пані Леонова, що мала великі гроші, але не знала як їх використати, зверталася до єпископа Полтавського і Переяславського Іларіона (Юшенова) з тим, щоб вжити їх на потреби церковної громади при Сампсонівському храмі. Владика повідомив про це обер-прокурора Святійшого Синоду К. П. Побєдоносцева, а той у своєму листі до полтавського Архіпастиря від 24 червня того ж року писав з приводу цього: "Добрая мысль г-жи Леоновой, и если она расположилась к Шведской могиле, надобно этим воспользоваться. Очень кстати будет здесь учреждение для приюта больных воинов…"[1]. Але тоді через певні організаційні труднощі ця ідея так і не була втілена.
Під час російсько-японської війни 1904 – 1905 рр. значна кількість солдатів отримала поранення чи каліцтво. По всій Російській імперії передовою громадськістю почався збір пожертв на їх підтримку, а також на допомогу вдовам і сиротам воїнів, "положивших живот свой за Царя и Отечество на Дальнем Востоке". У Полтаві найбільш діяльну участь у цьому русі взяли: дружина виконуючого обов’язки директора Петровського Полтавського кадетського корпусу генерал-майора О. М. Ліперовського Олександра Георгіївна та князь Віктор Петрович Мещерський. Усі зібрані кошти вони відправляли спочатку на Далекий Схід, а потім, коли на батьківщину стали масово повертатися хворі та поранені воїни і майже в кожному місті відкривалися госпіталі для їх лікування, запропонували Преосвященному єпископу Іоанну (Смирнову) організувати допомогу і в Полтаві. Найкращим місцем для влаштування лазарету вони бачили Шведську Могилу. При цьому, ті пожертви, які збиралися через настоятелів храмів єпархії (а це були досить значні кошти), вони радили використати на утримання шпиталю [2].
Командуючий військами Київського округу генерал від кавалерії В.О.Сухомлинов також звернувся до владики Іоанна із запитом про те, "где, когда и как может помочь раненным и больным воинам Полтавская епархия?" [3]. Тому вже 20 січня 1905 р. Полтавська духовна консисторія слухала пропозицію Преосвященного Іоанна про влаштування такого госпіталю на Шведській Могилі. Там на той час звільнилося 4 будиночки, де раніше містилася однокласна зразкова церковнопарафіяльна школа з гуртожитком, кухня та їдальня, які й планувалося віддати для лікування евакуйованих солдатів. Діяльну участь у цій справі виявили також: член Полтавської духовної консисторії протоієрей Микола Уралов, настоятель храму на Шведській Могилі о. Феодосій Тройницький та завідувач церковно-вчительської школи Володимир Павлович Овсієвський. Для облаштування госпіталю та розв’язання всіх питань, пов’язаних із цим, за пропозицією єпископа Іоанна було створено комітет, до якого увійшли всі перелічені вище особи, а також: секретар консисторії Йосип Микитович Барилов, єпархіальний архітектор Сергій Васильович Носов, О.Г.Ліперовська та князь В.П.Мещерський. Головою комітету обрали М.Уралова. Лазарет мали намір утримувати на кошти духовенства та пожертви благодійників [4].
Таким чином, уже в лютому 1905 р. лазарет відкрився, а до 13 березня його повністю підготували до прийняття хворих. Розрахований він був на 35 ліжок (із часом їх кількість збільшилася до 40). Як і планувалося, розмістили його у приміщенні колишньої церковнопарафіяльної школи та гуртожитку при ній, кухні, їдальні, а також у новозбудованому приміщенні притулку для бідних. Усі необхідні медикаменти, постільну білизну, посуд тощо за помірною ціною придбали на складі Полтавського благодійного закладу; виписали хірургічні інструменти, влаштували ванну кімнату. Та для здійснення серйозних операцій він не був пристосований, тому комісія просила військове відомство не присилати сюди тяжко поранених, а направляти їх у лазарет при благодійному закладі. Надання лікарської допомоги та завідування лазаретом погодився прийняти на себе лікар сусідньої колонії для психічнохворих Костянтин Михайлович Суворов. Йому допомагали фельдшер та масажистка. Для сполучення з містом було проведено телефон та запрошено кінний екіпаж. Всього на облаштування лазарету витратили 2500 руб. [5].
Владика звернувся до пастви і благочинних усієї єпархії із закликом "принять деятельное участие в устроении и содержании госпиталя представлением личных и даруемых от прихожан пожертвований на это неотложное отечественное и христианское дело" [6]. Із відозвою та закликом до пожертв на потреби інвалідного будинку звернувся до громадян також полтавський губернатор князь Микола Петрович Урусов [7]. Кошти приймалися Полтавською духовною консисторією через місцевих благочинних, членами комітету та редакцією газети "Полтавский вестник". Одними з перших, хто пожертвував гроші на госпіталь, були: настоятельниця Великобудищанського Троїцького монастиря ігуменя Митрофанія, яка передала 100, а потім ще 200 руб.; вдова селянина с. Шушвалівка Кременчуцького повіту Ксенія Мошляк – 100 руб.; таку ж суму пожертвував і єпископ Іоанн (пізніше він зробив ще кілька значних внесків у цю справу); благочинні священики Павло Андрієвський та Ананій Комарецький, єпархіальний архітектор Сергій Носов із дружиною Юлією та інші [8].
Перші партії поранених воїнів, переважно уродженців Полтавської та Чернігівської губерній, прибули сюди 20 і 21 квітня 1905 р. Серед полтавців – перших насельників лазарету були: Данило Лут (із с. Мутихи Золотоніського пов.), Гнат Лазько (із с. Кустолове Костянтиноградського пов.), Савелій Карпенко (з с. Демидівка Кременчуцького пов.), Іван Ракович (із с. Кравченки Хорольського пов.), Карпо Буганов (із с. Андрузьке Лубенського пов.), Федір Страшков (із с. Ступки Полтавського пов.) та інші [9].
У неділю 24 квітня відбулося освячення лазарету на Шведській Могилі. Його здійснив Преосвященний Іоанн у співслужінні з протоієреєм М.Ураловим, місцевим священиком Ф. Тройницьким, настоятелем Яківчанського храму О.Заборським, ієромонахом Полікарпом та протодияконом Д. Гайдамакіним. Після освячення владика кожному воїну одягнув на шию натільний образок та дав по писанці і шматку артоса (хліба, що зберігався на святки у церкві, а наступної після Паски неділі роздавався парафіянам). Після молебню всі відвідали їдальню, де відбулася спільна з хворими та почесними гостями трапеза [10].
Із часу відкриття лазарету полтавці активно взялися допомагати пораненим воїнам. Першими його благодійниками стали: Фролова-Багрєєва, яка привезла 1,5 кг чаю та більше 12 кг цукру; І. А. Дохман – акварельні портрети імператора та імператриці; Й. Ц. Хмелевський – великий фотопортрет єпископа Іоанна; Л. Т. Фрішберг – письмові приладдя та гральні шашки; Тимченко-Рубан – срібну ікону св. Миколая. Прості жінки із навколишніх сіл масово несли "москаликам", як вони називали прибулих солдатів, хліб, яйця, молоко, пироги, солоні помідори тощо [11]. Вихованки Полтавського єпархіального жіночого училища передали лазарету 36 сорочок та 36 кальсон; інженер С.В.Носов – тютюн і цигарки; редакція часопису "Полтавский вестник" – підшивку газети за 1905 р.; яківчанський селянин Каленик – паску, тютюн та молоко; священик Різдво-Богородичної церкви о. Олександр Заборський за весь час існування госпіталю щотижня постачав відро молока; священик Тахтаулівської церкви о. Дмитро Заблоцький передав 72 сорочки, двоє кальсон, 56 рушників, 21 носовий платок; учениці соборної церковнопарафіяльної школи – 9 полотняних сорочок. Бажаючих допомогти було дуже багато [12].
Усе духовенство єпархії також із повною готовністю відгукнулося на заклик про збір коштів на утримання лазарету. Цим займалися благочинні у своїх округах. Вже до 2 червня 1905 р. на користь військового госпіталю на Шведській Могилі надійшли досить значні грошові пожертви – 5618 руб. 97 коп. [13], а за наступний місяць – ще 1773 руб. 13 коп. [14].
11 липня 1905 р. лазарет відвідав Великий князь Костянтин Костянтинович. Там його зустрічали: протоієрей М. Уралов – голова комітету піклування про хворих і поранених воїнів та його члени – дружина генерал-майора О. Г. Ліперовська, князь В. П. Мещерський, архітектор С. В. Носов, завідуючий Олександро-Миколаївською церковно-вчительською школою В.П.Овсієвський та медичний персонал лазарету на чолі з лікарем К.М.Суворовим. При цьому В. Овсієвський підніс Великому князю хліб-сіль на вишуканому українському рушникові і від імені комітету звернувся до нього з привітальною промовою. В лазареті на той час перебувало на лікуванні 11 чоловік, більшість із яких були уродженцями Полтавської губернії. Великий князь поспілкувався особисто з кожним із поранених воїнів, завітав також у їдальню та на кухню, цікавився, хто був ініціатором відкриття шпиталю [15].
У вересні 1906 р. військовий госпіталь було закрито і збір коштів на його утримання припинено [16].
У той же час виникла ідея влаштувати на Шведській Могилі інвалідний будинок для покалічених на війні воїнів та притулок для їх сиріт при ньому. Особливо актуальною вона стала у зв’язку з наближенням дати святкування 200-річчя Полтавської битви. Полтавський Дамський комітет Російського товариства Червоного Хреста, що мав опікуватися ним, у вересні 1906 р. звернувся до Полтавського повітового земства із клопотанням про допомогу в цій справі та виділення необхідних коштів. Після детального розгляду всіх питань, пов’язаних із відкриттям інвалідного будинку, повітова управа дала згоду на це [17]. Полтавський земельний банк також підтримав ідею відкриття інвалідного будинку і ще у січні 1905 р., "до окончательного разрешения этого вопроса", асигнував 1 тис. руб. "на предварительные потребности, необходимые для его осуществления"[18].
Полтавський Дамський комітет звернувся до Полтавської міської управи із проханням про виділення цегли з міського цегельного заводу для будівництва інвалідного будинку. Гласні думи під керівництвом міського голови В.П.Трегубова на своєму засіданні 7 грудня 1906 р. позитивно вирішили означене питання, постановивши відпустити на ці потреби 100 тис. шт. цегли, "по цене, в какую обойдется кирпич городу", але з доставкою за власний рахунок комітету [19]. 23 лютого 1907 р. було укладено контракт із костянтиноградським 2-ї гільдії купцем Лейзером Аршавським на зведення окремого приміщення інвалідного будинку [20].
20 травня 1907 р. вже було освячене місце, де планувалося його побудувати [21]. Безпосередньо за роботами зі спорудження будинку наглядала голова Полтавського Дамського комітету Ольга Миколаївна Катеринич – дружина полтавського віце-губернатора. Трохи більше, ніж за рік дім було зведено. 12 серпня 1908 р. спеціальна комісія у складі: С. А. Скліфосовської, Є.Є.Саранчова, А.О.Черненка, В.І.Булюбаша, Н.В.Хабура, В. С. Мачуговського, М.Ф.Максимова, інженерів А.В.Фон Перніца, С.В.Носова та М.Ф.Стасюкова прийняла інвалідний будинок та інші споруди при ньому – невелику лазню-пральню, два сараї та криницю, про що й склала відповідний акт. Будівля була одноповерховою, мурованою, на цегляному фундаменті, крита залізом, мала три виступи по чоловому і один по задньому фасаду, 54 вікна і 4 вхідних дверей із ґанками при них. Всередині налічувалося 22 кімнати, кухня, троє сіней, передпокій, по двоє клозетів та комор із ходом на горище. Загальна площа склала 450 м2 [22].
Освячено будинок для інвалідів військової служби 2 жовтня 1908 р. [23]. Він призначався для піклування про воїнів нижчих чинів, які отримали каліцтва чи поранення під час російсько-японської та інших воєн. Крім колишніх солдатів тут перебували на утриманні ще й діти – хлопчики, віком від 5 до 14 років – сироти та напівсироти загиблих воїнів. Вони навчалися грамоті у Сампсоніївській церковнопарафіяльній школі, а також ремеслу – шевському чи столярному у майстернях, що існували при притулку. Найбільш здібних хлопчиків, що досягли 14-річного віку, Дамський комітет влаштовував до земських ремісничих училищ, оплачуючи їх навчання, а менш здібних – у різні майстерні та лавки на роботу [24].
Через таке подвійне призначення інвалідний будинок було розділено на дві частини. Першою половиною, де перебували дорослі, завідував наглядач із відставних військових, який займався веденням загального господарства будинку і двору та наглядав за дисципліною у інвалідів. Другою половиною опікувалася наглядачка, яка вела домашнє господарство та пильнувала за дітьми. Крім самого притулку, у розпорядженні Дамського комітету знаходилося також близько 1,5 дес. землі [25].
29 травня 1909 р., з дозволу імператора, інвалідний будинок отримав офіційну назву: "Убежище для увечных воинов и их сирот на Шведской могиле им. Императора Петра Великого" [26]. А 26 червня 1909 р., під час урочистостей, присвячених 200-річчю Полтавської битви, його відвідав і сам Микола ІІ. У супроводі свити, почесних членів Дамського комітету та працівників притулку імператор оглянув усі приміщення закладу, в т. ч. й віддалені кімнати, у яких знаходилася амбулаторія Червоного Хреста. Біля однієї групи інвалідів цар зупинився, звернувши увагу на 92-річного старця, який служив ще при Миколі І. Усі пояснення імператорові давала Софія Олександрівна Скліфосовська [27].
15 вересня 1909 р. до голови Дамського комітету надійшло повідомлення від начальника штабу Владивостоцької фортеці. У ньому говорилося, що в день святкування у Владивостоці 200-річчя Полтавської битви серед жителів міста було зібрано 1128 руб. на влаштування одного ліжка їх імені у Полтавському інвалідному будинку [28].
29 вересня були затверджені й правила для мешканців інвалідного будинку, за якими всі зобов’язані були слухатися наглядача чи наглядачку і підкорятися їм в усьому. Так, без їх згоди не дозволялося нікуди відлучатися; звертатися до прислуги, двірника чи кухарки з будь-якими вимогами, зауваженнями або претензіями дозволялося лише через наглядачку чи наглядача; всі домашні роботи: носити воду, топити печі, прибирати, мити підлогу, працювати на городі, рубати дрова тощо – всі зобов’язані були виконувати беззаперечно; ні в якому разі не дозволялося кричати, лаяти і, особливо, бити дітей; бійка і лайка між собою також заборонялися; про всі непорозуміння необхідно було доповідати наглядачу чи наглядачці; заборонялося розпивати спиртні напої, а також приходити п’яними до інвалідного будинку; снідати, обідати та вечеряти всі повинні були одночасно в їдальні; кімнати, де жили інваліди, мали залишатися відкритими, їх не дозволялося замикати на ключ; заборонявся також вхід до будинку сторонніх осіб [29]. Ці правила згодом лягли в основу проекту статуту інвалідного будинку. Полтавський Дамський комітет звернувся з клопотанням про його прийняття до Головного управління Російського товариства Червоного Хреста, яке на своєму засіданні 2 серпня 1912 р. постановило затвердити його як інструкцію [30].
Джерелами надходження коштів, на які утримувався інвалідний будинок та дитячий притулок при ньому, були: відсотки з недоторканого капіталу, відрахованого загальними зборами Полтавського Дамського комітету ще 20 серпня 1906 р. в сумі 50 тис. руб.; різні види грошових внесків від закладів Червоного Хреста, а також від урядових, земських та міських установ; карнавочний збір тощо [31]. Значною допомогою слугували також пожертви приватних осіб. Так, наприклад, 25 вересня 1909 р. канцелярський служитель Захарій Іванович Петренко – душоприказник померлого козака Прокопа Никифоровича Вахнія, – передав дамському комітету 1500 руб. Згідно із заповітом покійного, складеним 3 березня 1908 р., ці гроші вносилися в касу з тим, щоб відсотки з них видавалися щорічно на потреби поранених воїнів до свят Різдва Христового, Пасхи та Святої Трійці. Крім цих грошей було внесено в касу ще 500 руб., відсотки з яких мали б також виплачуватися до свят хлопчикам-сиротам, що перебували в притулку при інвалідному будинку [32].
Відомо, що до 1911 р. наглядачкою цього закладу була Пелагея Варламівна Губа, після неї завідував ним відставний прапорщик Микола Федорович Мертц [33], а з 1915 р. – Григорій Григорович Булматов [34].
На кінець 1913 р. тут перебувало 20 інвалідів та 30 солдатських дітей-сиріт. Для останніх Полтавський Дамський комітет Червоного Хреста щорічно влаштовував новорічну ялинку. Опікувалися дітьми й інші заклади та організації. Шефом дитячого притулку був також 33-й піхотний Єлецький полк, що дислокувався в Полтаві. Наприклад, для зустрічі Нового 1914 р. командир полку полковник К.Ф.Щедрін прислав своїм підопічним солодощі та музикантів полкового оркестру [35]. 1916 р., коли через обставини воєнного часу, зразкову церковнопарафіяльну школу на Шведській Могилі тимчасово закрили, то для дітей-сиріт воїнів, які мешкали в інвалідному будинку і навчалися у 1-у класі, заняття продовжувалися за місцем їх проживання. Їх проводив виконуючий обов’язки вчителя священик Іван Лазурський [36].
З початком Першої світової війни кількість інвалідів в інвалідному будинку тільки збільшилася. Тут доглядали за солдатами не тільки Полтавської, а й інших губерній країни (подібний заклад діяв також у с. Мачухи, але призначався він лише для уродженців Полтавського повіту. – Авт.). Щоб хоч якось поліпшити їх матеріальне становище, при інвалідному будинку вирішили відкрити майстерню для навчання покалічених воїнів шевській справі, що дало б змогу забезпечити їх на майбутнє роботою з пошиття та ремонту взуття. Після закінчення повного 9-ти місячного курсу навчання, інваліди отримували свідоцтво, а також інструменти і вихідну допомогу [37]. Восени 1916 р. майстерня вже розпочала свою діяльність. Її завідуючим призначили М.Ланге. Завдяки сприянню місцевих священиків було відібрано 20 воїнів-інвалідів із різних приходів єпархії, які вступили до цієї майстерні. Після закінчення навчання більшість із них повернулися додому, де відкрили свої майстерні з ремонту взуття [38]. У листопаді 1917 р. шевську майстерню було пограбовано і вона фактично припинила своє існування [39].
У цей час значно збільшилася й кількість поранених воїнів, які прибилися до Полтави з фронтів Першої світової війни. Для них поблизу Шведської Могили було влаштоване т. зв. "барачне містечко". Постало питання про відкриття тут розподільчого пункту для поранених і хворих солдатів. Цим зайнялося Бюро Південно-Російської обласної земської переселенської організації. Воно звернулося із доповідною запискою на ім’я Головного начальника постачання армій Південно-Західного фронту, в якій аргументовано доводило необхідність відкриття такого пункту. Через деякий час дозвіл облагородити розподільчий пункт було отримано, але з тим, щоб він був влаштований не як окрема адміністративно-санітарна установа, а як "убежище от холода и непогоды, в котором больные и раненые будут временно ожидать самое непродолжительное время до развоза их по лечебным заведениям…" [40]. Та лише 23 липня 1917 р. було офіційно відкрито такий лазарет-приймальник на 1500 чоловік для легко поранених воїнів. Він розмістився в шести бараках поблизу Шведської Могили, в яких обладнали палату для хворих і поранених, перев’язочну, а також стоматологічний кабінет. Персонал лазарету складався із завідуючого, 10-и лікарів, 20-и фельдшерів, 40-а сестер-жалібниць та команди санітарів, в якій налічувалося до 75-и чоловік [41].
На початку вересня 1917 р., коли приток нових поранених значно зменшився, роботу лазарету також було тимчасово призупинено, а всіх хворих перевели у міські госпіталі. Відновив роботу він у жовтні 1917 р., причому кількість місць у ньому було скорочено до 300, у зв’язку з чим зменшилася і кількість обслуговуючого персоналу. А вже 15 листопада 1917 р. "вследствие испытываемого Главным Комитетом Всероссийского Земского Союза финансового кризиса, а также ввиду несоответствия работы лазарета денежным на него затратам", Бюро Переселенської організації прийняло рішення про його ліквідацію. Загалом за весь час роботи лазарету ним було прийнято 1754 хворих та поранених воїнів [42].
Як вже говорилося, Полтаву заполонили також численні біженці з прифронтової зони, серед яких було й багато дітей. 25 грудня 1916 р. у тих же земських бараках поблизу Шведської Могили Полтавською Переселенською організацією було відкрито концентраційний табір для румунських біженців, що направлялися на схід після відступу румунських армій восени 1916 р. При цьому таборі, розрахованому на 700 чоловік, працювали амбулаторія, аптека, лікарня на 30 ліжок та ізоляційне відділення, а також прийомна кімната, лазня і дезінфекційна камера. Серед обслуговуючого персоналу тут були: начальник табору, лікар, фельдшер, дві сестри-жалібниці, економка, писар та 38 санітарів. Цей табір працював до середини березня 1917 р. За весь час його діяльності тут побувало 424 особи[43].
Крім румунських громадян сюди стікалася значна кількість й інших біженців, у тому числі українців та росіян із західних областей. У "барачному містечку" вони й жили, чекаючи відправки додому. У вересні 1919 р. сюди перемістили до 300 чол. біженців із заразного містечка по Зіньківській вулиці [44]. Та вже у листопаді того ж року розпорядженням Полтавського відділення Всеросійського Земського Союзу частина бараків на Шведській Могилі була ліквідована та розібрана [45]. В іншій частині розмістився вищезгаданий табір примусових робіт.
Що стосується самого інвалідного будинку, то в роки громадянської війни тут ще деякий час продовжували мешкати інваліди, а потім його поступово заселили тими, хто потребував житла в цей час. Приміщення, в якому розміщувався інвалідний будинок, залишалося житловим аж до кінця 1940-х рр., коли тут запланували відкрити музей історії Полтавської битви. У довоєнні роки тут деякий час працював продовольчий магазин. Після визволення Полтави від нацистів в одній його половині розміщувався госпіталь для поранених радянський воїнів.
23 вересня 1950 р. у цьому будинку було урочисто відкрито Державний музей історії Полтавської битви.
Автор наукової розвідки Юрій Гужва
(За матеріалами наукових круглих столів, присвячених пам’яті історика, краєзнавця І. Ф. Павловського)
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України