Світова практика свідчить, що у багатьох музеях світу живуть коти. Наприклад, у Британському музеї офіційно живуть 6 котів, а у будинку-музеї Ернеста Хемінгуея (Флорида, США) – їх понад 40.

У Полтавському літературно-меморіальному музеї Панаса Мирного теж мешкає і «працює» поважний чотирилапий пухнастик. Він комфортно почуває себе на просторі та доповнює атмосферу затишної української садиби кінця ХІХ - початку ХХ століття. Як же може не бути кота у старосвітській садибі, де просто неба вільно дихати і відвідувачам, і котам?!

Наш вусатий та хвостатий «працівник» – кіт на ім’я Вареник – з’явився у музеї три роки тому. Це подарунок від колег Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Котляревського. Тримісячного котика назвали Вареником – на честь Чіпки Варениченка – головного персонажа роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Наш герой теж має бунтарський, інколи нахабний, характер, але щире і добре серце. Він невизначеної породи, але, зважаючи на зовнішній вигляд – поважних манер та гастрономічних уподобань. Головні його обов’язки у музеї такі : зустрічає гостей, контролює двір та господарські приміщення музею, пильнує, аби не з’явилися гризуни, товаришує з Кобищанськими панянками – сусідськими кішечками, приваблює відвідувачів, надихає і створює настрій, смачно їсть, солодко спить і своїм виглядом демонструє, який же прекрасний і дивовижний світ навколо.

Сьогодні волонтери, які допомагають ЗСУ, наших бійців лагідно називають «Котиками», засвідчуючи, що вони найдорожчі і найцінніші, їх треба берегти й піклуватися про них. Так і ми : весь колектив музею і відвідувачі привітно і з любов’ю ставимося до нашого пухнастика. Наш Вареник – це своєрідна «зброя масового ураження» для тих, хто перебуває у поганому настрої. І взагалі, ми – за цивілізоване ставлення до братів менших. Це робить музей позитивним і сучасним.