Микола Міхновський. Один з когорти тих «лицарів абсурду», людина з «цивільною відвагою», що вперто йшла проти течії… «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації й для створення своєї держави», – на початку 90-х років ХІХ ст. він став одним з організаторів «Братства Тарасівців», потім – товариства «Молода Україна». У 1900 році став співзасновником першої на Наддніпрянській Україні політичної партії – Революційної Української Партії, написав для неї програмний маніфест «Самостійна Україна».

У добу, коли тріумфував соціалізм, замішаний на москвофільстві й федералізмі, категорична вимога самостійності України звучала як виклик, і насамперед як виклик тогочасній політичній еліті: «Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо і те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не попустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє виходимо на історичну арену й або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України». Попри нищівну критику, Микола Міхновський поглядів не змінив, а наприкінці 1900 року у Відкритому листі до російського міністра внутрішніх справ, відповідаючи на заборону офіційної влади вкарбувати напис українською мовою на пам’ятнику Івану Котляревському в Полтаві, писав: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крові! А та кров, що проллється, впаде як народне прокляття на голови всіх гнобителів нашої нації».

У наступних своїх публікаціях Микола Міхновський виклав основні засади українського націоналізму і побудови самостійної соборної Української держави. В березні 1917 року саме він першим висунув ідею створення українських національних збройних сил як запоруки унезалежнення України. У липні 1917 року, на думку низки істориків, Міхновський був одним із керівників повстання Полуботківського полку, учасники якого мали на меті збройним шляхом взяти владу у Києві і проголосити незалежність України. За наказом Володимира Винниченка за самостійництво Міхновський був заарештований: з погляду поміркованих українських політиків, які сподівалися мирним шляхом здобути автономію, він був таким собі провокатором, який руйнував ці плани якимось невчасним повстанням. Але ж життя з усією певністю показало – всі ілюзії українців на демократичну росію, яка пошановуватиме Україну як рівноправного партнера, виявилися не більш як ілюзією.

Вважають, що Міхновський був таким собі радикальним романтиком, який висував гасла, які неможливо було реалізувати, що в силу своїх особливостей характеру, він ставив максимальну планку і в людських стосунках і в тих справах, якими він займався: «Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед її широкого загалу… У нас в Україні націоналізм дуже припізнився: наша нація, виключаючи небагатьох, переважно з інтелігенції, – не націоналістична. Вона не має національної свідомості серед загалу… не має наймогутнішої зброї для захисту своїх інтересів».
В період гетьманської держави та Директорії Міхновський перебував в опозиції, потім полишив межі України. Повернувшись до Києва з Кубані навесні 1924 року, був заарештований чекістами, потім відпущений і знайдений повішеним…

Цей допис про коротке і трагічне життя людини, яка весь час йшла всупереч течії та мала заслужену репутацію радикального політика, а водночас надто часто виявлялася у ролі провісника реальних лих, підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МТГ. Хоча дата документально не підтверджена, та, вважається, що ідеолог державної самостійності України, творець українського війська та української преси, автор першої у XX ст. Конституції України народився 31 березня 1873 року…

У родині Міхновських зростало трійко синів і дочка. Отця Івана, парафіяльного священника церкви Всіх Святих у Турівці Прилуцького повіту Полтавської губернії, поважали не лише місцеві селяни, а й очільники сусідніх парафій: попри заборони царату і Синоду, він вперто правив богослужіння українською та ревно дотримувався національних традицій... Ненька, Олександра Федорівна, вечорами влаштовувала сімейні читання творів Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Нечуя-Левицького, Гоголя, Стороженка, Мордовця та інших знаних письменників… Всі в родині – діти не діти, не мало значення – залучалися до праці на землі та по господарству. Українцю в житті немає на кого покладатися – виключно на власні сили: тоді Бог дасть, як сам зробиш.. Звичка ходити біля землі залишилась у Миколи Міхновського до кінця життя: навіть на схилі літ він плекав садок.