– Сьогодні моє любиме число – 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?

Він називав себе романтиком і мріяв прожити до 120 років, а останній день і хвилини свого життя продумав до найменших дрібниць. Вальдшнеп – під таким псевдонімом у справі ГПУ проходив український письменник Микола Хвильовий, гарячий учасник літературних дискусій, лідер письменницьких об’єднань... У полі зору чекістів він, ідейний комуніст, перебував із середини 20-х років, коли започаткував суспільну дискусію про шляхи розвитку української культури. Памфлет «Україна чи Малоросія?» Микола Хвильовий розпочинав візією «таємної птиці відродження», що розправляє свої могутні крила з першими променями світанкового сонця.

Фактично він став лідером тієї України, яка ще була червоною, але вважала себе незалежною. Микола Хвильовий вважав, що лише в культурному діалозі з Європою, без «російського диригента» українці зможуть витворити власну самобутню культуру європейського рівня: «Українська нація кілька століть шукала свого визволення… росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна». «Ви питаєте, яка Європа? Беріть, яку хочете: минулу чи сучасну, буржуазну чи пролетарську, вічну чи мінливу... Європа – це європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це доктор Фауст, коли розуміти його, як допитливий людський дух... Європа – це досвід багатьох віків. Це Європа грандіозної цивілізації. Європа Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса…» Після цих гасел Сталін у 1926 році ініціював боротьбу з явищем, яке назвали «хвильовізмом». Твори Хвильового конфісковували та перестали друкувати. Кілька його літературних журналів закрили. а сам письменник змушений був публічно визнати свої помилки. Його представляли націоналістом, фашистом, підголоском буржуазії та куркулів, він кається, але йому не вірять. Він розуміє – гратися більше не дадуть, потрібна повна капітуляція, перетворення на раба. Десь у цей час Хвильовий риторично запитав: «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?»

З кінця 1920-х Хвильовий болісно спостерігав за тим, як зупиняється українізація, адже буквально перед цим він написав про потребу «масової дерусифікації пролетаріату» України. Потім Голодомор 33-го, свідком якого став, проїхавшись Полтавщиною. Побачене – масова смерть українців – приголомшило письменника… Врешті – арешт найближчого друга Михайла Ялового, колишнього президента угруповання Вільної Академії Пролетарської Літератури. Микола Хвильовий, який був неформальним лідером не тільки організації, а й усього літературного покоління, очевидно, вирішив не чекати неминучого...

Він написав записки, він запросив друзів. Там точно були Куліш та Досвітній і, можливо, ще Йогансен, Задніпровський, Смолич, ще хтось… Чаювали, господар співав, узявши до рук гітару. Хвалився, що написав новий твір. Пішов до кабінету взяти рукопис і прочитати. Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Куліш. Можливо, він вірив у те, що цей самогубчий постріл щось зупинить, щось змінить. Зрозуміло – нічого не змінив і не міг змінити. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки – невдовзі, з появою міліції, вони зникли. Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю свого покоління.

Після смерті Хвильового з травня 33-го почалися постійні нічні арешти «Слов’ян», так себе називали творчі мешканці харківського будинку «Слово». Воронок приїхав за Слісаренком, Досвітнім, трохи згодом за Остапом Вишнею. За кілька років масових репресій повністю змінився список жильців «Крематорію» – будинку, який так, зненавидівши, назвали його перші жителі.

Цей допис до ювілею письменника, поета та публіциста Миколи Хвильового підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МТГ.

– Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи – все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки («садок вишневий коло хати») і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я – мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку. Ну, і так далі. А тепер – поки що до побачення! («Вступна новела»)

«Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число?», – написав він у передсмертній записці. Він народився 13 грудня 1893 року. А 13 травня, сонячного недільного ранку 1933 року, вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не енкаведистським, сценарієм… Щасливо знайдений псевдонім – Хвильовий – означив не лише його долю та вибір, але десь і дух усієї неспокійної, до основ збуреної епохи. Він став харизматичною постаттю українських 1920-х, символом блискучого мистецького покоління, що встигло зреалізуватися упродовж скупо відміряного часу.

Знаймо, бо ми того варті!