Його перші поетичні спроби виявилися, відверто кажучи, не дуже вдалими. Відомо, що Михайло Коцюбинський написав розгромну рецензію, де були такі слова: «Будемо мати надію, що в день останнього суду Господь Бог простить поетові його гріхи і не згадає його віршів». Водночас Олена Пчілка визнала оригінальність і талант молодого поета, в ліриці якого відчула «життя серця з його жадобою світла та щастя». Микола Філянський не полишив поетичну творчість, поступово покращував свій стиль, публікувався в українській пресі.

Коли вибухнула революція та було проголошено Українську Народну Республіку, повернувся на Батьківщину. Радість від того, що став свідком державного, національного й культурного відродження України виявилася недовгою: в країні запанував більшовицький режим. Але 1920-ті – нова економічна політика, українізація – давали надію на можливість якось ужитися з «червоними». Тож Філянський не виїхав за кордон, як чимало його знайомих і сучасників. Спочатку працював в Яреськівській агрошколі (це село він знав і любив ще з юнацьких літ) та Сорочинському лісництві. Влітку 1924 року стає науковим співробітником Полтавського історико-краєзнавчого музею, вивчає корисні копалини Полтавщини, пише наукові праці, з 1925 року – він вже у відділі геології Харківського музею. В журналах друкуються його науково-популярні статті та поезії.
З початком будівництва Дніпрогесу Микола Григорович вирушає в експедицію до порогів Дніпра – вивчає давні церкви, козацькі цвинтарі, скіфські могили, які невдовзі мала поглинути страшна вода. Ідею цю підтримав і 80-літній Дмитро Яворницький. Силами краєзнавців-аматорів було здійснено археологічні дослідження, зібрано колекцію знахідок, які були представлені на виставках у Дніпрі, Києві, Харкові… У 1928-му Микола Філянський видає книгу наукових етюдів «Від порогів до моря», а вже у 1931 році організовує Музей історії Дніпробуду, головною метою якого бачив збереження якомога більшої кількості артефактів української історії.
У 1928 році вийшла остання поетична збірка Миколи Філянського «Цілую землю» – то був справжній гімн рідній землі та природі, сповнений глибокого ліризму. Відомо, що поет готував в перекладах на сучасну мову збірку Григорія Сковороди «Сад пісень» та, на жаль, ця робота не збереглася.

Ще 1936 року за дорученням Українського музейного містечка в Києві на території Лаврської фортеці він змальовував пам’ятки давнини, що підлягали до знищення, в 1936-37 роках допомагав оформляти Центральний історичний музей у Києві, а вже 11 жовтня 1937 року енкаведисти влаштували обшук у його помешканні в Запоріжжі. Йому інкримінували типову для тих часів річ: причетність до контрреволюційної антирадянської диверсійно-терористичної організації, куди нібито був завербований ще в 1926 році Миколою Хвильовим. Участь в пошукових експедиціях була кваліфікована як виконання завдання, отриманого від німецької розвідки – скласти путівник українськими землями. Покарання за такий «злочин» передбачалося одне – смертна кара. 12 січня 1938 року Миколу Філянського розстріляли в Києві. Місце його поховання донині невідоме – це міг бути Биківнянський ліс.
Микола Філянський з його невичерпною любов’ю до України та її старовини, символістською поезією та музейною діяльністю ніяк не вписувався в прокрустове ложе співців «щасливого комуністичного майбутнього»… Цей допис до ювілею митця підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.

Дружина Філянського – Євгенія – не скоро дізналася правду про долю свого чоловіка. Ще в 1939 році вона зверталася до Павла Тичини з проханням посприяти в пошуках, але тільки після Другої світової війни отримала повідомлення про загибель. За її клопотанням Микола Григорович був посмертно реабілітований 1959 року.
Знаймо, бо ми того варті!