Поезія – це не сукупність віршів або збірок, написаних людиною,
а стиль життя, відмінний від усіх інших.
Його досить легко обрати, особливо замолоду,
проте дуже важко витримати…
Олег Лишега
Дмитро Павличко якось зауважив: «Поезія – у прірві між словами». Можливо, ця пронизливо точна думка нікого не стосується так прямо й очевидно, як Михайла Григоріва. Він увесь в отій загадково значущій «прірві між словами»… Як підтвердження цьому, слова поета Костя Москальця: «Справжнє мовчання виявляється здатним до чування, і в цьому чуванні воно по-своєму відкривається до того, що істина промовляє до істоти. Своєрідне мовчання віршів Михайла Григоріва спонукає читача прислухатися до того, що саме чують вони разом з їхнім автором»…
Цикл дописів про лауреатів Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша 2023 року продовжують бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.
Михайло Семенович Григорів народився 5 червня 1947 року на Прикарпатті у селі Лісному-Хлібичині в селянській родині. Навчався в Коломийській та Снятинській школах-інтернатах. Далі – коротке та напівголодне студентське раювання з його молодим і гострим пульсом духовного життя: 1966-го вступив на філологічний факультет Київського державного університету імені Шевченка, де зійшовся з Василем Глобородьком, Віктором Кордуном та Миколою Воробйовим. Їхня поезія тоді виломилася з контексту сучасності так опально і водночас ніяково, беззахисно…. У 1966-1967-му їх усіх повиганяли з університету, але Григоріва Спілка письменників (передовсім стараннями Івана Драча), усвідомлюючи неминучість показового покарання, «відрядила» на навчання до Ризького університету. Це був порятунок вигнанням...
В Латвії він не просто був, а досконало вивчив мову, історію і культуру країни, в якій знайшов собі притулок, зумів реалізуватися як журналіст і в останні роки свого ризького періоду посідав місце заступника головного редактора однієї з провідних латвійських газет. Добрим ужинком прибалтійської одісеї Григоріва стали видані в його перекладах українською чотири книжки відомих латвійських поетів… Фактично вся молодість і «весела зрілість» минули в Латвії, хоч його зв’язки з Україною ніколи не уривалися. Місяці, роки – десятиліття – по чужих кутках, всухом’ятку, з ночівлею по майстернях на здійнятих з петель дверях і власному кулаці замість подушки – все це мала частина суворої реальності того стилю буттєвої і, головне, внутрішньої незалежності, що його так легко обрати замолоду і так важко витримати… Незалежність. Тільки-но почала жевріти українська державність, Михайло Григорів покинув усе і повернувся в Україну…
Він завжди мислив себе поетом і був поетом… Перша збірка Михайла Григоріва, названа «Спорудження храму», з’явилася аж 1992-го – на цей час поетові вже виповнилося 45. 1994-го за цю тендітну, в синяві, збірку поет був удостоєний літературної премії імені Павла Тичини. У творчому доробку поета ще три збірки: «Сади Марії». «Зелена квітка тиші» та «Вези мене, конику». Жив, як писав. Писав, як жив… 2023 року Михайло Григорів став лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша, посмертно….
Його вже немає на цьому світі, а його білі вірші, раніше повсюдно подані без дат, так і залишаться недатованими, бо сам спосіб буття категорично противиться цьому датуванню…
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України