«Людський біль цідиться крізь серце моє і ранить до крові…»

13.05.21, 09:00

Покутське село Русів сховалося в низині неподалік Снятина на Івано-Франківщині. Місцевість тут переважно горбиста, тому дорога петляє, біжить угору-вниз, наче дражнить мандрівника, що вибрався у гості до Василя Стефаника, який тут народився, прожив майже все життя, як і його діди-прадіди, і тут похований. У Русові відомий письменник написав більшість своїх новел, героями яких були найчастіше русівчани, до того ж нерідко – родичі, друзі, сусіди. Схоже, йому не доводилося ні вигадувати, ні навіть згущувати фарб: більшість життєвих ситуацій, людських образів він справді взяв безпосередньо з життя…

Будинок Василя Стефаника стоїть на околиці села, на горі, а з його ганку відкривається чудовий краєвид. Якщо уважно придивитися, то на горизонті видно один-єдиний кам’яний хрест – саме той, що описаний у новелі «Камінний хрест». Його поставив перед виїздом в еміграцію Іван Споль, приятель письменника. Таких хрестів за селом було багато, але за радянської влади їх знесли, лише один не наважилися чіпати…

У глибині душі він двояко ставився до власного писання: з одного боку, вважав його найбільшою цінністю свого життя, з іншого – соромився. Його душа складалася із такої мозаїки, збагнути яку дуже складно. Іноді здається, що майже непосильно. Від самого початку власні муки й болі він «виливав на папір»: література стала для нього не спробою втечі, а дієвою мікстурою до виживання – його особистого та його русинського народу. Гаслом творчості Василя Стефаника можуть бути його ж слова: «Все, що я писав мене боліло…». Він глибоко переживав за своїх героїв і зливався з ними до такої міри, що писав не про них, а про себе.

«Я хотів лиш трохи сонця пустити межи людей, я хотів ті зорі, що блимають слабеньким світлом, згуртувати і зробити Молочну дорогу…». На зламі XIX-XX століть одна за одною з’явилися пронизливо трагічні та особисто вистраждані збірки новел: «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (квітень 1900), «Дорога» (січень 1901), «Моє слово» (1905)… У рукописах Василь Стефаник ніколи не відбувався правками: якщо якесь слово його не влаштовувало, чи він знаходив точніше до місця, не закреслював написане, а жмакав аркуша, спересердя шпурляв у куток, аби розпочати все начисто, від першого речення… 1926 року друком вийшла остання, п’ята, збірка новел – «Земля»…

Відійшов у вічність Василь Стефаник 7 грудня 1936 року… І щиро плакали прості люди, і щиро кидали на віко грубки вологої від сліз землі, а урочистий похорон виявився настільки великим, що за всю свою історію Русів нічого схожого не бачив. Тисячі селян із навколишніх сіл і міст, численні делегації городян – від видавництв, товариств, установ проводжали великого письменника в останню путь…

«Не треба йому було світу. У своєму рідному Русові знайшов усю долю й недолю людську, знайшов мудрість філософів і поезію життя. Знав, хоч і не усвідомлював, що належить до кола поетів, які ані часу, ані місця не знають, які є вічні й говорять слова нескороминущі». (Вацлав Морачевський.)

Цей допис з нагоди 150-річчя українського письменника, майстра експресіоністичної новели, громадського діяча та політика Василя Семеновича Стефаника підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС.