Гучним скандалом на початку 1907 року стала публікація в першому номері газети «Рада» сатиричної комедії «Вертеп. Старовинна містерія на нові теми» з підписом Старенька Муха. Це було не менш гротескове, ніж у шевченковій поемі «Сон», зображення політичного бомонду імперії: цілком упізнаваними постали депутати-чорносотенці у косоворотках з написом на грудях «ИРЛ» («істінно рускіє люді»), Стовп на глиняних ногах (тодішній глава уряду Столипін) і сам цар Ірод (Микола ІІ). Номер газети конфіскували, а всеімперський переполох засвідчили тотальні арешти української інтелігенції. Ніч у буцегарні довелося провести десяткам корифеїв української культури: редакторові «Ради» Євгенові Чикаленку, Миколі Лисенку, Борисові Грінченку, Кирилові Стеценку, хворій на сухоти Лесі Українці й навіть уже не молодій вдові Михайла Драгоманова. Однак ніхто не виказав, хто така Старенька Муха…

Звістка про зречення Миколою ІІ престолу застала Людмилу Михайлівну на засіданні Товариства допомоги жертвам війни. Революція надихала. Збори, мітинги, перша українська демонстрація, засідання Української Центральної Ради – здавалося, роботи – непочатий край. Найкраще ж їй працювалось у Театральному відділі при Генеральному секретаріаті (згодом Міністерстві освіти). Їй це подобалось, вона у цьому розумілась: активно взялась за організацію театральних шкіл, режисерських курсів, аматорських театрів, опікувалась українським кінематографом…

«Державним моїм ідеалом була самостійна Україна… З 8 років, з моменту першого пробудження свідомості, в мене буяли… любов до своєї нації, оганьбленої й пригнобленої, і ненависть до тиранів. Я не погоджуюся з правом диктатури пролетаріату, панування одного класу, обстоюю право кожного висловлювати свої думки, визнавати чи ні релігію і не визнаю боротьби з релігією примусовими методами. Я певна, що нинішній стан переходовий, і всі принципи, що я зазначала стануть у нашій країні підвалиною життя», – не приховувала 60-річна Людмила Старицька-Черняхівська під час допитів у справі «Спілки визволення України» 1930-го. Показовий судовий процес відбувався у Харківському оперному театрі. На лаві підсудних опинилися одразу півсотні представників української інтелігенції. Засідання проходили із залученням неймовірної кількості глядачів. Квитки на це дійство роздавали за рознарядкою через профспілки робітникам заводів, фабрик, службовцям, перепадало і студентам. Людмила Михайлівна трималася дуже гідно, винною себе не визнавала, навпаки, це у її промовах і відповідях звучали обвинувальні нотки на адресу влади. Донька організатора українського театру корифеїв літератора Михайла Старицького усвідомлювала, що ці слова можуть коштувати їй життя, але любов до України і правди була сильнішою за страх. Так виховав її батько, адже з юних літ Людмилі доводилося обстоювати своє право бути українкою. Вироком стали 5 років ув’язнення, згодом замінені на умовне покарання.

Самотня, зацькована владою, доживала у Києві, пильно зберігаючи родинний архів. А 20 липня 1941, – гітлерівці от-от мали увійти в Київ, – Старицьку арештовують, звинувачуючи в тому, що у неї пронімецькі настрої і вона нібито збирається працювати в уряді, який створять окупанти. Це було продовження сталінського терору проти української еліти. Тоді до Казахстану відправили цілу групу українських діячів. Людмила Михайлівна померла в дорозі. Досі не знаємо, у якій безіменній могилі її поховано… Її архів пильно берегла небога – Ірина Стешенко, та сама «пані Орися», що стала для київських шістдесятників уособленням живої культурної пам’яті.

Одна з найголовніших постатей нашого національного відродження кінця XIX – початку XX століть. Надзвичайно багатогранна особистість – адже і письменниця, і публіцист, і критик, і організатор кінематографічної справи, і громадсько-політичний діяч, і навіть сестра милосердя. І про неї так мало знають в сучасній Україні... 155 років тому, 29 серпня 1868 року, в Києві в родині Михайла Старицького і Софії Лисенко народилася друга донька. Батьки назвали її Людмилою на честь хрещеної матері – дружини Михайла Драгоманова… Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МТГ.

Знаймо, бо ми того варті!