У 2018 р. на замовлення Департаменту інформаційної політики та комунікацій з громадськістю Полтавської обласної державної адміністрації було видано книгу провідного наукового співробітника Полтавського літературно-меморіального музею В.Г.Короленка «Роман із присмаком моралі» (видавництво «Дивосвіт»). Книга накладом в 300 екземплярів надійшла в бібліотеки міста і області.
Авторка даної книги мала на меті не стільки висвітлити громадсько-політичну, правозахисницьку, публіцістичну і белетристичну роботу видатного письменника, скільки познайомити читача з Короленком- дійсно був таким, як і всі ми захоплювався, дружив, любив, страждав, але – і це найголовніше – у будь-якій життєвій ситуації залишався на висоті. Про це свідчить особлива сторінка у житті Володимира Галактіоновича, а саме його любов до надзвичайно чарівної та обдарованої жінки – Тетяни Олександрівни Богданович. Це насамперед приклад високих стосунків між двома неординарними людьми, що пройшли кілька стадій: дружби, любові, знову дружби, що зустрічається не так часто. Їх поєднували не лише романтичні почуття, а й приналежність до одного кола передової тогочасної інтелігенції, спільна праця на ниві літератури й журналістики.
Це літературно-художнє видання адресоване не лише історикам, літературознавцям, краєзнавцям, а й більш широкому читацькому колу.
Пропонуються уривки із книги.
Уперше Тетяна Богданович побачила Короленка в 1880 році, у семирічному віці. Сталося ця подія в абсолютно не романтичному місці – тюрьмі. Уперше її прийомного батька М. Ф. Анненського заарештували за зв’язок із П. М. Ткачевим. Микола Федорович був проти терору й не вірив, що пропаганда революційних ідей серед широких народних мас швидко дасть бажаний результат. Але багато статей у нелегальних виданнях, таких як "Земля и воля" та "Народная воля" обговорювалися і писалися за його участі, тому в січні 1880 року М. Ф. Анненського арештували вдруге, як "политично неблагонадійного."
Сидів Микола Федорович у Вишневолоцькій пересильній в’язниці. Олександра Микитівна, прийомна мати, разом із Тетяною приїхала до Казані, аби мати можливість регулярно відвідувати його. У тій же в’язниці перебував і 26-річний Володимир Короленко. Його мати і сестра Марія також приїхали у Вишній Волочок, на побачення. До ув’язнених вони ходили всі разом. Поки дорослі спілкувалися, Таня лазила попід перегородками, бігала між в’язнями та відвідувачами, але найчастіше сиділа на перегородці біля свого нового знайомого Володимира. Уже тоді в її дитячу душу запав, залишивши глибокий слід, м’який погляд його карих очей, голос та вимова із таким незвичним польським акцентом…
Проживаючи у Нижньому Новгороді, Тетяна Богданович почала часто відвідувати Короленків. Тоді вся їхня велика сім’я жила разом: Володимир із дружиною та новонародженим первістком – донечкою Софійкою, матір Евеліна Йосипівна, молодший брат Іларіон (ще неодружений), сестра Марія з чоловіком і трьома дітьми. Уважна і допитлива, дівчинка-підліток придивлялася, як ведуть домашнє господарство, як облаштовують побут у цій чисельній родині. Пізніше, вже дорослою, вона все це опише у своїх спогадах і опублікує. Завдяки їй, оповіді про короленківські сімейні свята й пікніки на природі потраплять до книг інших авторів, але першість, безперечно, належить їй. Із першого погляду видно, що їх писала жінка: скрізь помітно уважний жіночий погляд, жіночу оцінку. Її вражає, наприклад, глибока культура сімейних стосунків. Вона пов’язує це з польським походженням глави сімейства, матері Володимира Галактіоновича, – Евеліни Йосипівни. Завдяки їй дім був таким теплим і затишним, її дивовижна чарівність, якась надзвичайна внутрішня витонченість створювали особливу ауру. Твердою рукою керуючи господарськими справами, дбаючи про стабільність і добробут родини і дотримуючись порядку в усьому, ця жінка зробила короленківський дім настільки привабливим. Це відзначали всі, хто бував у них. Цікаво, що поза увагою Тетяни не залишилося і те, як розумно Евеліна Йосипівна розпоряджалася сімейним бюджетом, а також її підхід до родинної економіки – наприклад, те, що вона постійно вела зошит витрат. А свята, особливо Різдво! Різдвяний святвечір, який співпадав із іменинами Евеліни Йосипівни! У Короленка в «Історії мого сучасника» є опис святкування Різдва в батьківському домі, такого, яке він запам’ятав ще дитиною, а потім із благоговінням згадував юнаком. Тетяна все це побачила набагато пізніше, але, якщо порівняти описи, то вони співпадають майже один до одного. Традиції на те і традиції, аби триматися десятиліттями. Були і білосніжна скатертина, і кутя, і узвар, і смажений лящ. А ще за різдвяним столом залишали вільне місце з прибором. Воно призначалося самотньому подорожньому, який забреде темної ночі на вогник, сподіваючись знайти прихисток. Неочікуваний гість – щастя в дім: тут на нього чекають, тут йому раді. У цю казкову ніч ніхто не повинен відчувати себе непотрібним, забутим – осьтака традиція існувала в сім’ї, що свідчило про широту душі її членів. Звісно, усі страви на столі були пісними, але їхнє розмаїття та майстерність приготування вражали. Ніхто нічого не їв до першої зірки, говорили небагато, напівголосно і тільки дорослі. Після вечері для дітей запалювали велику ялинку, прикрашену яблуками, волоськими горіхами, загорнутими в срібний чи золотий папір, різнокольоровими цукерками та печивом із дірочками для ниток і зірочками з соломи. Короленко вмів цінувати дружні стосунки і був вірним товаришем. У листі, адресованому Сергію Дмитровичу Протопопову, він знаходить для нього такі проникливі слова: «…я Вас пам’ятаю і люблю. Діло … йде до старості (мабуть, прийшло вже), нові дружні зв’язки все складніш заводити, проте ще більш міцнішають старі». Говорячи про старість, Володимир Галактіонович, звісно, трохи перебільшує, адже йому було на той момент лише 49 років (хоча в ті часи були інші уявлення про вік), але про вірність старій дружбі і про те, наскільки з роками все важче стає заводити нових друзів, підмічено вірно. Товариські стосунки зі старшим поколінням Анненських продовжувалися до смерті Миколи Федоровича й Олександри Микитівни, а з Тетяною (спочатку дружні, потім романтичні, а згодом дружні знову) – до смерті самого Короленка. Однак повернімося до родини письменника, розповімо ще трохи про їхнє життя-буття. Евеліна Йосипівна була справжнім янголом-охоронцем родини. Вона не боялася будь-якої роботи. Для того, щоб підтримати сім’ю, залишившись удовою, вона навіть здавала свою квартиру студентам, готувала їм обіди, прала білизну. Після її смерті тітка Володимира Галактіоновича, котранемала власної сім’ї і постійно проживала з племінником, часто готувала польські страви. Чи мала здібності до кулінарії Євдокія Семенівна, дружина Короленка, достеменно не відомо. Немає ніяких спогадів про те, що вона пригощала якоюсь своєю фірмовою стравою чи закусками. На світлинах можна побачити Євдокію – вона щось плете (панчохи, шкарпетки, кофтинку), а ще частіше вона з сигаретою (паління –результат її революційної молодості), а от із тацею пирогів – ніколи. Можливо, так сталося тому, що вона росла без матері, лише з батьком. Відомо, що перша куховарка, яку найняли в Полтаві, дружині письменника не сподобалася. Доньки теж не були привчені до кухні, хоча любили поласувати пирогами, які пекла їхня вже постійна хатня робітниця, а згодом – штатна прибиральниця музею, і за сумісництвом – няня правнучки письменника Тусі Ляхович, Ірина Карпівна Значенко (Іріша, як її називали). Вся сім’я вважала цю жінку справжньою господинею, у такому статусі вона прожила все своє життя, із юності й до самісінької старості, – увесь час у їхньому домі.
Хочеться віддати належне Євдокії Семенівні, яка з роками навчилася оберігати коханого чоловіка, основного годувальника сім’ї від житейських проблем. Досить згадати, що вона самостійно, без участі чоловіка (він забезпечував лише фінансовий бік справи), побудувала дачу в селі Хатки під Полтавою; вона замовляла будівельні матеріали, наймала робітників. Ми бачимо, що ось Володимир Галактіонович уже сам дає доручення дружині й донькам. У його листах цих доручень не злічити, і всі з детальними інструкціями. Ці листи свідчать про участь письменника в житті родини. Не завжди він виходить переможцем у житейських колізій, але на допомогу одразу ж приходять інші члени родини: тітка, доньки, дружина. За свідченнями людей, які близько знали короленківську сім’ю, Євдокія Семенівна вела дім «плавно» – чудовий вислів! Адже, маючи навіть цілий штат обслуги, проблем не позбутися: потрібно цими людьми керувати, контролювати їхні дії, інколи вчити.Тобто, у своїй родині «он был заботой женщин / нежной от грубой жизни ограждён».
У Тетяни білі руки, золотий браслет. Дружина, Євдокія, прикрас не любила. «Дружина в мене «дешевенька», – жартома говорив наш герой, маючи на увазі, що витрачатися на прикрашання себе в їхній родині було не заведено. Судячи зі світлин, яких чимало збереглося, дружина носила простеньку обручку на підмізинному пальці лівої руки (як прийнято в Європі), іноді до комірця-стійки на сукні чи блузці приколювала брошку.
Законна дружина у цій життєвій ситуації виявилася на висоті. Вона дала чоловікові повну свободу вибору і час для роздумів, аби він міг прийняти остаточне рішення – з ким йому залишитися… Її перевага полягала в тому, що Євдокія Семенівна ніколи не тиснула на Короленка у питаннях творчості (і це найголовніше). Окрім того, вона повністю взяла на себе сімейно-побутові проблеми, що завжди цінується чоловіками, і наш герой тут не виняток. Зрозуміло також, що не кожен згодиться у такому досить поважному віці (майже 60 років), взяти на себе відповідальність за чотирьох чужих малолітніх дітей. До того ж, потрібно пам’ятати, що в родині Короленків померли у ранньому віці дві донечки – це глибока рана на все життя.
В 1918 році Тетяна Олександрівна Богданович разом із дітьми приїхала у Полтаву, рятуючись від голоду. І як було не приїхати, якщо у відповідь на опис нестерпних умов життя у революційній столиці, короленківська сім’я прийняла непохитне рішення прийняти біженців у себе.
Спочатку сім’я з п’яти осіб (найстаршій дочці на той час 20 років, найменшому сину – 12) оселилася у дворі короленківської садиби (у будинку лікаря Олександра Вікентійовича Будаговського). Потім переїхали на іншу квартиру.
Чи маємо ми право засуджувати наших героїв за цей роман, за зраду (Короленка – дружині, Богданович – тітоньці Дуні, із котрою вона була знайома з підліткового віку)? Не нам судити їх (обговорювати їхній роман –інша справа), адже навіть дружина Короленка їх не засуджувала, а вона найбільш постраждала сторона в цій історії. Молодша донька Короленка, Наталія у той час була захоплена молодим чоловіком, за якого згодом вийде заміж. Старша, Софія, яка ніколи не була у шлюбі, через багато років, порадить спадкоємцям ці любовні листи зберегти, здати в архів, а не порвати на клоччя та спалити. Наступні покоління сімей Короленків-Богдановичів теж дружили протягом не одного десятиліття, і це багато про що говорить. Онука письменника Софія Костянтинівна Ляхович часто приходила в гості до Тетяни Пащенко, старшої дочки Богдановичей, яка жила у Москві, брала із собою маленьку донечку Тусю. Про що говорили, Наталія Сергіївна Ляхович (Туся) через свій занадто юний вік не запам’ятала, але що ходили часто, підтверджувала…
Коли Тетяна Олександрівна вже сама перейшла у розряд патріархів словесності, стверджує відомий прозаїк і драматург молодшого покоління, автор безсмертних п’єс «Вбити дракона», «Звичайне диво», «Тінь» Євген Шварц, на ній неначе пломба стояла, яка свідчила, що вона з того ж дорогоцінного матеріалу, що і її старші товаріші, у тому числі й Короленко. Вона була автором декількох історичних романів для юнацтва, багато років очолювала дитячу секцію Союзу письменників. Книжки для дітей вона почала писати майже у шістдесят років, і за останні десять років свого життя встигла зробити більше, ніж за всі попередні роки. Вона неначе переживала другу молодість, працюючи поряд із людьми іншого покоління. Знайшла своє призначення на ниві дитячої літератури?
Їі громадська робота дійсно була роботою, а не імітацією, як нерідко було заведено у радянський показушний час. А розмовляти з нею, якщо вірити тому ж Шварцу, було справжньою насолодою. Саме така жінка могла привабити Короленка. Жінка – особистість, яка не могла бути простим додатком до чоловіка, яка була надзвичайно цікавою сама по собі. До речі, на думку людей, котрі знали Тетяну Богданович, красунею вона не була, але в ній відчувалася «принада інтелігентності». В одязі надавала перевагу білому кольору, який їй дуже пасував. Світлини її молодих років демонструють нам осину талію і тоненький носик…
Так склалося, що давні дружні взаємовідносини між Тетяною Богданович і Володимиром Короленком переросли у любовний роман, котрий знову трансформувався у товариськи стосунки. Мабуть, у всіх це буває по-різному. Деякі люди стверджують, що де була любов, там дружби бути не може. Можливо, в цих стосунках мали місце і жіноча легковажність (адже роман із одруженим чоловіком), і романтика швидкоплинної пристрасті, і можливість відчути, хоч не надовго, усю гаму і повноту яскравих почуттів, і душевний розмай – життя поза життям. Натхнення, творча наснага – усе це теж було. А от вселенського холоду, котрий часто назавжди розводить жінку й чоловіка, незалежно від того, наскільки далеко зайшли їхні стосунки, – не було. І це добре, що обійшлося без нього.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України