У літературних і мистецьких творах Т. Шевченка провідне місце займає героїчна доба українського народу – козаччина. Пізнання цієї доби розпочалося у малого Тараса із розповідей діда, історичних пісень і дум, які виконували кобзарі. Згодом він познайомився з «вічним твором української незалежності» – «Історією Русів», першими систематизованими працями з історії України Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича. Великий вплив на Т.Г.Шевченка мало спілкування з П. Кулішем, М. Максимовичем, М. Костомаровим, праця останнього «Книга Битія українського народу» багато в чому суголосна з Шевченковим світоглядом, окрім «святая святих» - національної справи. Півтори року, з осені 1845 до кінця 1846 року Тарас Шевченко був співробітником Київської Археографічної Комісії для розбору давніх актів. Власне запрошення в Комісію не було випадковим. У 1844 році вийшов перший випуск художнього альбому Т. Шевченка «Мальовнича Україна», тобто зображення історичних пам’яток: храмів, фортифікаційних укріплень, курганів, тощо. Це входило і в завдання роботи Комісії: виявлення, опис, фіксація у зображеннях (малюнках), вивчення історичної минувшини України. І вже як відомий художник Тарас Григорович, з дозволу генерал-губернатора Д. Бібікова та голови Комісії М.Писарєва, долучається до роботи, котра мала велике значення для Т.Шевченка і як поета, і як митця. Т. Шевченко працював на Полтавщині, Чернігівщині, Поділлі, Волині і в самому Києві. У малюнках Кобзаря постали «сиві скелі віків» - знамениті козацькі монастирі, церкви, багато з яких було знищено за радянського часу. Зібрав поет і чималий етнографічний матеріал про славну минувшину, яка була відображена у поетичних творах. Досліджував старовинні рукописи у Переяславі, в бібліотеці духовної семінарії Т. Шевченко тримав в руках українську Першокнигу, знамените Пересопницьке Євангеліє з дарчим написом гетьмана Івана Мазепи 1701 року. Так формувалися знання Тараса Григоровича про козацькі часи в Україні.
1843 року після 14-літньої розлуки вже вільною людиною Тарас Шевченко ступив на українську землю. На середину ХІХ століття Україна досягла критичної межі, за якою починався незворотній процес. Перед Шевченком постала пограбована, покріпачена, розорена Україна, яку приручили і привчили соромитися свого минулого. Втратила вона й своє імення, заступлене спочатку Малоросією, а потім – Південно-Західною Росією.
Молодий Т. Шевченко усвідомлював, що народ, у якого відібрано все, може протиставити імперії свій останній захист – слово. Тільки слово здатне зупинити руйнівну силу часу. Бо ж слово – то останній притулок свободи. У вірші – присвяті Г. Квітці-Основ’яненку «До Основ’яненка» 1839 року Т.Шевченко пише:
«Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине –
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!»
Тож, щоб зупинити незворотній процес розпаду історичної пам’яті, необхідно було минуле зафіксувати словом:
«Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю …»
(«Іван Підкова», 1839 р.)
Необхідно було через героїку козаччини підняти дух народу, розбудити його національну свідомість, нагадати, що волелюбні предки – козаки, захищали рідну землю від руйнівних турецько-татарських набігів, зупинити польську експансію, боролися проти всіх, хто принижував національну гідність, за порогами утворили християнську демократичну республіку – лицарський орден, відновили Українську державу в часи Б. Хмельницького і захищали її впродовж ста років від агресії спочатку Московії, а потім Російської імперії.
Повернувшись в Україну, Тарас Шевченко об’їжджає і проходить козацькими стежками і святинями, місцями історичних битв козацтва за волю, осередками українського державотворення – гетьманськими столицями, духовними центрами козацтва, першоосновою запорозьких лицарів – Хортицею. Але всюди побачив страшну картину запустіння, занедбаності осередків української духовності і звитяги:
«Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…»
(«Розрита могила», 1843р.)
Першостолиця Гетьманщини – Чигирин перетворена у глухий закуток, а на Богдановій цитаделі – Замковій горі добувають камінь, руйнуючи її. Імперський уряд свідомо нищив козацьку святиню.
«Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина лине…
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? Чого стояв?
І на сміх не скаже!»
(«Чигрине, Чигрине…», 1844р.)
Страшна дисгармонія між колишньою могутністю і величчю й теперішньою нікчемністю і безправ’ям вражає Тараса Шевченка:
«За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра? Засівали,
І рудою поливали
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось ??!
Уродила рута … рута
Волі нашої отрута.»
(«Чигрине, Чигрине …»)
Тарас Шевченко шукає відповідь на запитання чому так сталося, шукає витоки національної катастрофи. Три літа, проведені ним в Україні – це час найважливішого духовного зростання поета і митця, осмислення історичного минулого України. Договір 1654 року, укладений Б. Хмельницьким з московським царем Олексієм Михайловичем, на думку Т.Шевченка, мав такі фатальні наслідки, для України. У монолозі матері-України ім’я винуватця лиха названо прямо:
«… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну…
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.»
(«Розрита могила»)
Отже, такий присуд виносить поет Б. Хмельницькому за «березневі статті», тобто українсько-московський договір. Хоча звеличує гетьмана як очільника української національної революції, державотворця, в цьому контексті називає його «славним Богданом», відносить його до «праведних гетьманів». Але:
«Нема Богдана червонить
І Жовті Води, й Рось зелену.
Сумує Корсунь староденний:
Нема журбу з ким поділить.»
(«Гайдамаки», 1839-1841 рр.)
Безперечно, Т.Шевченко був знайомий з працями козацьких літописців Самовидця, С. Величка, Г. Грабянки, з «Історією Русів», в яких Б.Хмельницький возвеличується за звільнення України від польського панування, як визначний полководець, державний діяч, мудрий політик. Та, як зазначає Б. Крупницький, – «цей беззастережний авторитет, пошана і пієтит, яким користувався Б. Хмельницький в старій нашій історіографії 17-18 століть і почасти навіть на переломі епох, зазнали в 19 столітті рішучої зміни. Нова доба зовсім не поділяла того ентузіазму і любови, з якими поставилися до незабутнього гетьмана покоління, що ще жили в козацькій державі.» Тож, вже ХІХ століття позначене критичним підходом до вивчення доби Хмельниччини. В першу чергу це стосується тих наслідків, які мав українсько-московський договір, підписаний Б. Хмельницьким. Таким критичним підходом до гетьмана відзначені і твори Т. Шевченка. Саме в поезіях «Стоїть в селі Суботові» (написана як епілог до містерії «Великий льох»), «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», «Іржавець», яким, як правило, не було місця в «Кобзарях», виданих за часів радянської імперії, видно, до якого небезпечного для душителів України висновку прийшов Т. Шевченко, збагнувши і вголос назвавши справжню причину тотального гноблення України:
«Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй Богдане!
Не так воно стало…»
(«Великий льох», 1845 р.)
У містерії «Великий льох», у першій частині «Три душі», постать Б. Хмельницького є ключовою. Одна з безтілесних «героїнь» цієї частини, Перша душа, яка була колись дівчиною Прісею із села Суботова, згадує про свій тяжкий гріх, який тепер приречена вічно спокутувати: ідучи від криниці, вона вповні перейшла дорогу гетьманові та старшині, котрі збиралися «… в Переяслав Москві присягати ! …» і тим самим, згідно з народною прикметою, зумовила успіх – хоч і позірний і скороминущий їх намірів. У подальших монологах Другої і Третьої душ з’являються зловісні тіні Петра І, який залив кров’ю Батурин, і «голодної вовчиці», лютого ворога України – цариці Катерини ІІ.
Не дивно, що у царській Росії «Великий льох» не видавався, тільки 1862 року на шпальтах часопису «Основа» (ч.7) було надруковано фрагмент «Стоїть в селі Суботові…», а в повному обсязі містерія з’явилася у Львові. Не було їй місця і в радянських виданнях, насамперед «уересерівських», проте включали до зібрань творів з коментарем, який перекручував і спотворював сенс твору.
Приблизно у 1845-1846 роках Тарас Григорович написав чотиривірш «За що ми любимо Богдана? …»:
«За що ми любимо Богдана ?
За те, що москалі його забули,
У дурні німчики обули
Великомудрого гетьмана.»
Іронічна інтонація вірша не залишає місця сумнівам щодо ставлення поета до Б. Хмельницького. Якщо говорити про етимологію слова «німець», котру тут та в інших поезіях використовує Т. Шевченко, то слід враховувати давню українську традицію – це взагалі іноземець, чужинець, той, хто не говорить «по-нашому», «німує». З іншого боку, можливо, Тарас Григорович натякає на засилля іноземців в оточенні Петра І та на німецьке походження Катерини ІІ, яка остаточно знищила Гетьманщину, ліквідувала Запорізьку Січ і козацький устрій України.
В останнє Тарас Григорович звертається до образу гетьмана Б. Хмельницького у поезії «Якби-то ти, Богдане п’яний …» написаній у серпні 1859 року, під час своєї останньої подорожі по Україні. Т. Шевченко побував у рідних Моринцях і Керелівці і всюди побачив злидні, безправ’я, свавілля, рідні його залишалися кріпаками. Два дні поет провів у Переяславі, у друга А.Козачковського. Одне з найдавніших міст України-Руси, центр князівства, згодом центр однойменного козацького Переяславського полку, перетворилося на глухий, занедбаний, провінційний закуток імперії; в старовинній частині міста, на замчищі, де проходила Переяславська рада, були єврейські ряди, красувалася величезна калюжа, в якій купалися свині:
«Якби-то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! здорово упивсь!
І препрославлений козачий
Розумний батьку!... і в смердючій
Жидівській хаті похмеливсь
Або в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.»
Отже, подія, яка відбулася на цьому місці двісті років тому, на думку Т. Шевченка, свідчила про марність дипломатичних зусиль Б. Хмельницького, ілюзорність його планів і сподівань, адже державний діяч такого масштабу не мав права ризикувати стратегічними інтересами нації, молодої держави. Звідси безкомпромісність Шевченкового морального присуду гетьману в заключних рядках: « Амінь тобі, великий муже! Великий, славний та не дуже…» Цей вірш Т.Г. Шевченка є заключним у циклі, присвяченому Б. Хмельницькому. Чи не занадто суворі, однобічні і суб’єктивні оцінки гетьмана Б. Хмельницького у Т. Шевченка. Адже сам Б. Хмельницький розглядав союз з Москвою як тактичний крок, як мілітарний союз і ще за свого життя відійшов від Москви, вступив у зносини зі Швецією, розробляв основи українсько-шведського договору. Але Т. Шевченко не був вченим-істориком, він поет, у його підході до історії переважає емоційне начало, влада серця. Як зазначив Юрій Барабаш «річ ясна, не за поезіями Шевченка вивчатимемо й оцінюватимемо ми Хмельницького, але і без Шевченкового слова правда про славетного історичного діяча та його добу так само не буде повною.»
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України