1991 року закінчилась багатовікова драма народу, нащадка давньої цивілізації – трипільської, що проживав від Чорного моря до Полісся, від Карпат до Азовського моря, плекав рідну мову, колихав національну колиску Київської Русі, де княжили Святослав і Володимир, Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. Проте важко назвати країну, яка б пережила те, що Україна: збройні навали, приниження її національної гідності, винищення народу. В жорстокій боротьбі за незалежність український народ постійно відстоював свою національну самобутність, в кінцевому результаті був роздавлений ногою безжального колоса, – Україну назвали країною забутих імен, а національну гордість українського народу – кобзарів, його живу історію, прирівняли до жебраків. В 30-х роках ХХ століття кобзарство знищили фізично і написали для українського народу «нову історію», в якій вже не були місця думі, історичній пісні, всьому тому, що складає душу і серце українського народу. Але ще в ХІХ столітті німецький поет-романтик Фрідріх Боденштед у збірнику «Поетична Україна», виданому 1845 року в Штутгарті, писав: «У ніякій країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. Який захопливий подих туги, які глибокі, людяні почування в піснях, що їх співає козак». Дійсно, в пісні українського народу проявились і творчі можливості народного духу, і його самосвідомість, а разом з тим історичні пісні, думи по важливості своїй можуть стати поруч із літописними та іншими писемними джерелами з вивчення нашої історії. Як свого часу, в стародавній Греції, сліпий поет Гомер зібрав героїчні пісні троянського циклу, склавши невмирущі поеми «Іліада» і «Одіссея», що стали головним джерелом вивчення періоду історії Греції ХІ – ІХ століть до н.е., діставшого назву – гомерівського, так і кобзарі із покоління в покоління передавали думи і пісні про славні часи в історії України – козаччину. І як гомерівські «Іліада» і «Одіссея», сповнені пафосу героїчних подвигів і в той же час зображують війни, як найтяжче народне лихо, так і в українських піснях та думах оспівуються та прославляються народні герої, їх подвиги, та тугою і скорботою пройняті строфи, коли ллється людська кров, коли українські люди потрапляють в неволю. В скарбницю світової народної поезії, героїчного народного епосу ввійшли гомерівські рапсоди, скандинавські саги, пісні Нібелунгів, сербська Лазариця й українські історичні пісні та думи. Дух минулого промовляє строфами українських історичних пісень та дум, а за ними постає і образ носія цих перлин народної поезії – кобзаря, – пісенної, співочої душі українського народу, його своєрідної візитної картки.
Як жанр народної поезії, думи, ліроепічні пісні, виникли в ХVст., в час виняткових історичних подій, особливий розквіт їх, як і історичних пісень, пов’язаний з піднесенням козацького руху в ХVІ – ХVІІ століттях, а корінням своїм вони сягають, за визначенням М. Грушевського, «до епічних поем дружинників князів Київської Русі, що виконувались спеціалістами-виконавцями, рецитаторами, аналогічними до пізніших кобзарів». За змістом думи та історичні пісні дуже близькі, а різняться за формою: в думах не має поділу на строфи / куплети /, обов’язкові для пісні. В думах і піснях охоплюється весь період козаччини: від заснування і боротьби з турками та татарами – «Дума про Байду», «Втеча трьох братів з Азову», – до знищення козацтва і заборони самого слова – «козак» / «Чорноморська» /, з особливо великим розділом, присвяченим боротьбі за незалежність: Хмельниччина / Нечай, Богун, Морозенко /, Руїна, доба І. Мазепи. Невідомо, хто був автором тих пісень і дум, та достеменно відомо про їх носіїв і виразників – кобзарів, хоча теж невідомо, хто був першим музичним літописцем. «Шабля козака – його хрест, перемога – його бог, а пісня є його молитвою…», «під дзвін мечів козак ставав музикальним» - писали у чужинці. Отож в час, коли український народ вів героїчну боротьбу за незалежність, сформувалася професія народного співця-кобзаря, який розносив гучну славу про свій волелюбний народ, про його вірних синів, закликаючи до зброї. Зброя і кобза, то необхідні атрибути кобзаря-воїна, політика, музиканта. За влучним висловом М. Стельмаха – «Шлях кобзарів – це шлях народу».
Кобза – український щипковий інструмент старовинного походження. Польські хроніки ХVІ ст. свідчать: «козаки з великою радістю показували штуки, які не можна собі уявити: стріляли, співали і на кобзах грали». Російський музикознавець ХІХ століття, професор О.С. Фамінцин зазначив, що назва кобзи – турецько-татарського походження і у формі «кобза», «кобоз», «кобуз» була відома і половцям, і татарам. Проте, першу згадку про музичні інструменти в Україні дає фреска Софії-Київської із зображенням оркестру, в якому є флейта, ударний інструмент і струнно-щипковий. Отож, в Софійському соборі Києва (зведення закінчено у 30-х роках ХІ ст.) на фресці південної вежі зображено фігури музикантів. Ця фреска «Музиканти» свідчить, що в ХІ ст. існували не тільки духові, ударні, але й багатострунні щипкові інструменти, до цієї групи й відноситься кобза та пізніша її модифікація – бандура. Саме ті інструменти, які давали можливість музиканту грати мелодію, діставати декілька звуків, три звуки, акорди, – поширились не тільки в Україні, але й в інших країнах, і використовувалися в більшості випадків як акомпонуючий інструмент, що давав можливість і тримати певну тональність. Ця група інструментів вдосконалювалась впродовж століть і була найрозповсюдженішою серед мандруючих музикантів. Найдавніша кобза мала тільки три струни. В Україні митці, винайшовши приструнки / короткі струни, що розміщуються на правій стороні деки, або ж додаткові струни /, фактично створили новий музичний інструмент, – кобзу, – пізніше бандуру, і вже в кінці ХVІ ст. кобза була повсюдно освоєна українським народом, стала невід’ємною складовою частиною його музичного життя і було усвідомлено, що цей оригінальний інструмент є витвором власне українського народу. Ось чому кобза виділяється серед інших музичних інструментів і стає найулюбленішим як у середовищі козаків, так і серед селян та міщан.
Репертуар кобзарів складали історичні пісні, думи, танцювальні пісні, жартівливі, ліричні. Кобзар в часи ХVІ- ХVІІ століть був носієм інформації, в роки визвольної війни, 1648-1657 рр., Б. Хмельницький використовував їх і як розвідників, поява кобзаря в містечку чи селищі була знаменною подією: розповідь про життя країни і заклик до боротьби, палке слово і ніжна пісня, жарт і вихор танцю, – все це уособлював в собі цей митець, все те, що саме притаманне українському народу: «щедрість, спритність, волелюбність, нездатність терпіти ярмо». Сміливість, відвага, музичний хист кобзарів, природний гумор, – все це притаманне українському козаку, образу українського народу взагалі, тому й невипадково кобзар став шанованою людиною в Україні, уособленням народного ідеалу, його національної слави і гордості. Одночасно козак-бандурист, кобзар став героєм народної картини – найпопулярнішого жанру світського живопису кінця ХVІІ – ХVІІІ, І половини ХІХ століть. Його малювали на полотні і взагалі скрізь: на дверях, віконицях, стінах, скринях. У державному музеї українського образотворчого мистецтва Києва зберігається одне з найдавніших і типових зображень козака-бандуриста: «Біля самотнього розлогого дуба сидить, підібгавши ноги, козак і задумливо перебирає струни бандури. Поруч, прив’язаний до списа, чорний баский кінь з білою гривою – вірний друг козака, його бойовий товариш. Тут і зброя козака: біля дерева лежить рушниця, крива шабля підвішена на дереві».
Але ліквідували інститут Гетьманства, зруйнували Запорізьку Січ, знищили козацьке військо, – проминули козацькі часи, – «наша слава, слава України», – і оповідь про неї понесли людям сліпі співці – кобзарі-бандуристи. Вони набирали до себе на трьохрічне навчання талановитих підлітків, професія кобзаря – співця свободи, незважаючи на утиски Російської імперії, не завмирала. До середини ХІХ століття, хоч і з’являються збірники етнографічного матеріалу М. Цертелева, І. Срезневського, М.Максимовича, в них ще не має імен кобзарів. Вперше кобзарі названі в «Южно-русских песнях» А. Метлинського, що вийшли 1854 року, в 1857 році П. Куліш у своїх «Заметках о южной Руси», подав характеристику знайомих йому кобзарів. Полтавська земля дала Україні і світу таких кобзарів: Остап Вересай / Прилуцький повіт; 1873 р. виступав на археологічному з’їзді в Києві, 1875 р. в Петербурзі співав для великих князів Сергія і Павла Олександровичів, його ім’я було на сторінках часопису «Ревю де Монд» /, Іван Крюковський / Лохвиця /, Хмельницький / Зіньків /, Гаврило Вовк / Зіньків /, Григорій Кравченко / Лохвицький повіт /, Іван і Афанасій / м. Хомутець Миргородського повіту /, Архип Никоненко / м. Оржиця /, Федір Олексіїв і Антон /, Пирятинський повіт /, Федір Саковенко і Іван Лиходір/ Гадяцький повіт /. Ці славні імена стали відомі завдяки кропіткій праці не менш славних імен: М. Драгоманов, В. Милорадович / етнограф з Лубенщини, юрист за фахом /, В. Антонович, О. Потебня, М. Лисенко / 1868, 1869, 1879 – три випуски українських народних пісень /, Ф. Колеса, О. Сластіон, Д. Яворницький…Особливо заслуговує на увагу робота Лесі Українки, яка в 1908 році організувала і субсидіювала етнографічну експедицію / Ф.Колеса, О. Сластіон / по лівобережній Україні, бо, як зазначала Леся Українка «… видання кобзарських мелодій дасть нову, і, може, найбільшу підвалину національній гордості», бо ж розглядала кобзарство, як феномен українського народу, і сама, ця тендітна, тяжко хвора жінка, освоїла фонограф і записала ряд дум від кобзаря Гната Гончаренка.
Вражала українська пісня своєю високою культурою музичних і літературних критиків: А. Міцкевича, О. Бальзака, Мавріціуса, Тальві. Зокрема відомий польський поет Адам Міцкевич в лекційному курсі слов’янської історії і літератури, який він прочитав у Коллеж де Франс, назвав Україну «обітованним краєм слов’янської ліричної поезії», «з грудей козака виривається пісня, яка є вираженням народного почуття, і тому її всюди підхоплюють з льоту і з покоління в покоління передають нащадкам». Ще в ХХ столітті спеціалісти пісенного жанру зазначали, що українська пісня створювалась під впливом еліно-римської цивілізації, тоді як російська такого впливу не зазнала – вона «самостоятельный ствол от общего корня, колыбели человечества в Азии, она еще только на пути развития». Основним ладом українських дум є мінор і його різновидності/ дорійський, фрігійський /, які лежали в основі грецьких пісень часів Гомера.
Але з плином часу, в другій половині ХІХ століття, етнографи із занепокоєнням зазначали, що українська історична пісня і дума, відображення всього минулого України, починає відступати перед натиском російської пісні і особливо солдатської. Пореформена Росія, низький рівень культури в містах, з єдиним осередком розваг – «кабак», все це почало визначати обличчя міст Росії. Україна ж, з її відмінністю в мові, з традиційною культурою Гетьманщини XVII – XVIII ст., – козацькими порядками, з містами, братствами, вищими школами і початковими школами в майже кожному селі, з мандруючими бурсаками, з їх віршами, піснями, театром, – мала свою власну культуру і ще знаходила в собі сили протидіяти як російському самодержавству, так і російському «способу життя». Кобзарі користувалися великою пошаною серед людей як в містах, так і в селах. Бо, слухаючи думи чи пісні, люди, ніби чули голоси минулого, голоси своїх предків, вставали образи, картини із минулого героїчного життя. В сивих сліпих кобзарях було стільки безмежної любові до свого народу і ненависті до його гнобителів, до всіх тих, хто експлуатував народ і зневажав його гідність, було стільки сили і наснаги, що запалювали серця слухачів, змушували задуматись над своєю історією – звитяги, боротьби, згадати, що були колись люди з героїчною вдачею, які не корились поневолювачам. Французький історик Альфред Рамбо так охарактеризував роль кобзарів в українському суспільстві: «Від села до села, намацуючи курний шлях своїми сукуватими палицями, вони йшли будити приспаний затамований гнів ніжними й тужливими звуками свого інструмента, вони були благовісниками свободи української …Біля закуреної хати стільки разів співали вони про зухвалий тріумф неправди, про те, що день кари настане». Кобзарство, як полум’я, як дух свободи України, не могло ужитись з царськими порядками – «бо на землі горе, бо на ній широкій, куточка нема тому, хто все знає, тому, хто все чує». Якщо літописи, документи, що йшли в розріз з московською історією, виправлялись, то дума і історична пісня кобзарів не піддавалась фальсифікації, збереглась в першозданному, невикривленому виді, в якому видно ставлення українського народу до історичних подій та до історичних постатей. Ось чому з кінця ХІХ століття розпочалася і тривала майже до кінця ХХ століття широкомасштабна і небачена в усьому світі боротьба російського імперіалізму з самобутністю України – кобзарством. Спочатку, в 70-х роках ХІХ ст., вийшов закон про жебрацтво, під статтю якого попадали кобзарі, їх хапали на ярмарках, площах, вулицях, тримали в ув’язненні, переганяли на постійне місце проживання, городові їм рвали струни на бандурах, ламали бандури, всіляко лаяли. Потім – Емський указ 18 травня 1876 року, який забороняв: друкувати книги українською мовою, користуватися українською мовою на сцені / на інші мови було перекладено слова українських пісень, які виконувались в театрі /, друкувати ноти українських пісень. Показовою в цьому плані є доповідь цензора Степурського на засіданні цензурного комітету в Петербурзі 24.05.1878 року, де мова йде про третій випуск «Збірника українських пісень» М. В. Лисенка: «В рукописи «Збірник українських пісень» М. Лисенка находится несколько песен, обращающих на себя внимание в цензурном отношении: 1/В песне «Про Калнышевского» говорится об угнетенном состоянии, в которое запорожцы были приведены панами; 2 / В песне «Тече вода з-під каменю» упоминается об упразднении императрицею запорожского войска; 3 / В песне «Ой горе тій чайці» под видом горькой судьбы чайки и ее детей, оплакивается историческая судьба Малороссии и 4 / В песне «Вилітали орли з-за крутої гори» также нельзя не видеть намека на историческую судьбу Малороссии. Таким образом, все эти четыре песни неудобны для печати по своей политической, украинофильской тенденциозности». Та останній нищівний удар по кобзарству було здійснено за радянських часів Й. Сталіним. 1933 рік, так зване припинення «українізації» і «ліквідація неіснуючого «нового національного руху». У Харкові зібрали Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів. До 400 кобзарів з’їхалося до Харкова, щоб обговорити питання про збереження кобзарства. Сиволочі, сліпі співці – національна гордість України, живий музей, жива історія, серце українського народу! Але ніхто з них не здогадувався, що це їхній останній виступ, – їх вивели із зали, кинули в машини, а потім – в «телячі» вагони і повезли до Сибіру; до місця «призначення» ряди кобзарів поріділи, замерзли в дорозі, бо ж зодягнуті були лише в шаровари та сорочки-вишиванки, решту – викинули з потягу на сніг, у сорокаградусний мороз. Всі вони, за даними 337 осіб, замерзли. Замерзло серце українського народу, завмерла пісня, кобзарство припинило своє п’ятисотлітнє існування. Український народ, який своїм проникливим розумом і палким серцем створив думи та історичні пісні, не терпів фальші; «кобзарі», які пішли на службу до Радянської влади, не були визнані народом, так, як і їхній новітній радянський репертуар. Кобзарство було визнане, шановане тільки за слово правди.
Греція, Гомер, його в усі часи шанували у своїй країні, захоплювались і перекладали провідні європейські поети, а кобзарство стало закритою темою, бо Україна, на превеликий жаль, втратила свою незалежність, стала однією із провінцій великої імперії, політика якої була спрямована на позбавлення українського народу його історичної пам’яті, національного духу, уособленням якого було кобзарство.
І все ж, попри заборони і фізичне знищення, кобзарство вижило, вистояло і сьогодні набирає нових сил – бандурне мистецтво вдосконалюється, осучаснюється. У незалежній Україні існує творча Всеукраїнська спілка кобзарів.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України