Він ледве стримував емоції і щиро зізнався, що йому бракує слів для промови переможця: «Я не готовився вигравать, чесне слово… Це книжка про українське степове село, село, якого не видно з вікон київських офісів, село, яке тяжко працює, любе, п’є, б’ється. Звичайно, в существованіє такого села тяжко повірить, але другого села в мене для вас немає».

Бібліотекарі бібліотеки-філіалу №1 Полтавської МЦБС знайомлять читачів із переможцями цьогорічної премії Книга року ВВС-2020. У номінації, в якій приз отримує доросла художня література, перемогу здобув роман «Юпак» Сергія Сергійовича SAIGON.

Сергій Лещенко доволі відомий у ветеранському та навколоветеранському просторі, адже його перша книга – збірка малої прози «Грязь [*khaki]» – отримала велику кількість схвальних відгуків і користується значною популярністю. Та якщо попередня книга – яскравий зразок сучасної воєнної прози, то роман «Юпак» занурить читача в українське степове село 2000-х років. Війна, закономірно, з’являється і в цьому тексті, але вже не є магістральною темою.

До вашої уваги – рецензія члена журі премії Вадима Карп’яка на роман «Юпак».

Ви можете не мати зеленого поняття, що означає слово «юпак». Але отримати насолоду від книжки це вам не завадить. Саме про це я думав, читаючи її. А ще про те, як мобільні телефони зіпсували людське спілкування. Бо ще якихось 20 з лишком років тому людям в селі доводилося особисто ходити чи їздити одне до одного, аби розпитати новини, залагодити амурні непорозуміння чи домовитися про похід на дискотеку. А без цього, вважайте вже старосвітського людського спілкування, не було би історії, описаної в «Юпаці».

І коли я пишу «людського», то не просто узагальнюю. Це ще і характеристика авторської мови. Так, вона не «літературна» і не «академічна». Вона якраз «людська», в тому сенсі, що це суржик. Справжнісінький суржик, який здається в цій історії єдиним можливим способом переказати все, що діється на сторінках.

А діється там суцільна гоголівщина, тільки в наш час, коли Вій ходить сорочинським ярмарком і вимагає страшної помсти. Це одночасно і детектив, і любовний роман, і містична повість, і соціальна замальовка з життя українського села на зламі тисячоліть. Виходить добротна українська чортівня, приправлена справжнім суржиком. А справжній суржик, як відомо, так само складно зімітувати, як і справжню вимову випускників британських приватних шкіл. Вони або є в людини, або нема чого й пробувати їх відтворити.

«Юпак» – це книжка, від якої кидатиме в жар мовних пуристів і академічних письменників. Нею захоплюватимуться. Її розноситимуть вщент. Але саме так вона і стане популярною. Бо до неї не буде байдужих. Тому що «Юпак» – це наше з вами життя, яке впізнаване своєю натуральністю. Але за цим натуралізмом і простотою приховані такі демони, яких, може, ліпше не ворушити. Бо тоді виринають різні трактування тексту.

Ага, і ще одне. «Юпак» – це сленгова назва мотоцикла «Юпітер». Але для задоволення від тексту це знання не є обов’язковим.

Читаймо, бо ми того варті!