Ірина Вільде: «Я народилася в травні. На Великдень…»

06.05.22, 09:58

У тридцяті роки минулого сторіччя Львів фактично був українською мистецькою столицею. Якраз тоді сходить зірка Богдана-Ігоря Антонича, здобувають популярність Юрій Косач, Богдан Нижанківський, Святослав Гординський. На шпальтах часописів з’являються новели та оповідання Дарини Макогон. 1935-го року дівчина взяла собі псевдонім Ірина Вільде, що в перекладі з німецької означає «дика». Повість «Метелики на шпильках» вийшла саме під цим ім’ям, а через рік письменниця отримала премію Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові. І хоча її конкурентками були Катя Гриневичева і Наталена Королева, саме Вільде, ще тоді мало знана, отримала нагороду. На цьому наполіг відомий літературний критик Михайло Рудницький, який назвав її талант європейським і модерним. Тож після яскравого дебюту Ірина Вільде одразу входить у коло блискучих письменників, художників, музикантів, долучається до численних дискусій про те, якою ж має бути модерністська література і чим визначається новаторське письмо. 1936 рік став тріумфальним – друком вийшла збірка оповідань «Химерне серце» і розпочалась робота над створенням родинної саги «Сестри Річинські». Письменниці все вдається: вона пише, публікується, сімейне життя, як тиха і надійна гавань дає відпочинок і наснагу до творчості, підростає син. І ось тут хочеться зупинитися, затримати мить, надовше зафіксувати кадр. Бо далі доля виявиться неймовірно скупою, а життя обернеться трагедіями й великим терпінням.

Із початком війни родина Євгена Полотнюка та Ірини Вільде живе у лісництві, в митрополичих маєтках Андрея Шептицького. Чоловік виконує ризиковані доручення УПА, що 1943 року завершуються гестапівським арештом. Попереджена солдатами вермахту письменниця втікає з немовлям на руках, захопивши тільки дитячий одяг, друкарську машинку – чоловіків весільний дарунок – і рукопис роману «Сестри Річинські»... У повоєнному Львові Ірина Вільде опиниться під пильним наглядом радянських спецслужб: гріхів на ній було більш ніж достатньо. Причетність до «Пласту» й УПА, наявність братів – учасників визвольних змагань, які перебували в еміграції, та й творчість, зосереджена на психології приватного життя, погано вписувалася в рамки соцреалізму. Водночас прямо інкримінувати їй націоналістичні антирадянські погляди не було приводів, бо ідеологічно заангажованих пропагандистських текстів в довоєнні роки вона не писала. Невдовзі Ірина Вільде очолює львівську письменницьку організацію, і з неймовірною часами спритністю та грацією балансує на смертельно небезпечній межі. Молодші колеги сердечно називали її «нанашкою» – хрещеною мамою, бо вона всіляко захищала їх від політичних звинувачень. А ще саме з-під її пера вийшли листи до Сталіна на захист української мови та численні звернення до органів радянської влади в обороні українських дисидентів.

Свій великий роман «Сестри Річинські» Ірина Вільде закінчила ще 1937 року – й опісля, за чотири десятиліття, не написала майже нічого. Перший том вона змогла видати лише у 1958 році, а в 1964‑му з’явився другий. І вже наступного року роман було відзначено Шевченківською премією. Утім задля цього авторці довелося суттєво споганити твір. Ірина Вільде хотіла написати роман про жінок і проблеми їхньої адаптації в негостинному для них патріархальному світі. Це сюжет, у якому вигадливо переплетено долі п’ятьох дівчат, що по смерті батька-священика, геть непристосовані, ураз опиняються перед усіма небезпеками й викликами широкого світу. І дають собі в ньому раду! Після кількох публічних обговорень і жорсткої критики, після редагування київського рецензента письменниця мусила знов і знов переробляти текст, щоб той відповідав приписам соцреалізму. Боротьба за жіночі права аж ніяк не належала до чеснот радянського суспільства, вимагали тільки підкреслення ролі «простого народу» під проводом комуністів. Можна лише уявити, якого болю завдавала необхідність власноруч псувати свій перший великий роман, на який було покладено стільки амбітних сподівань… А ще численні життєві колізії і родинні проблеми, що не оминули Ірину Вільде.

Наприкінці 1970-х письменниця оселилась у двоповерховому котеджі у так званій професорській колонії на вулиці Чумацькій у Львові. Будинок стояв посеред старого запущеного саду. Вона вставала з жайворонками й ходила по росі – казала, що через ноги вбирає силу землі… Свої рукописи «вилежувала»: кидала на підлогу стару гуцульську ковдру й купу маленьких подушок-ясиків, брала окуляри, папір, олівці й лягала писати. Рукописами була завалена вся долівка. Від найменшого протягу аркуші розліталися й плуталися. Вона забувала нумерувати сторінки, потім годинами шукала потрібну частину.

Серце Ірини Вільде зупинилося 30 жовтня 1982-го, а народилася вона 5 травня 1907 року на Буковині. «Я народилася в травні. На сам Великдень. І моя мати, що походить зі знімченої польської родини, розумна жінка із шляхетним профілем, завсіди каже про мене, що дитина, яка народилася в неділю – щаслива дитина».

Знаймо, бо ми того варті!

Читаймо, бо ми того варті!