У серпні цього року минає 265-та річниця від дня народження Володимира Боровиковського – українського художника-портретиста та іконописця. Народився у Миргороді. Тихе і мальовниче містечко, в якому роки юності майбутнього художника пройшли непомітно. У той час місто було центром козацького полку, населення – переважно козаки і козацька старшина, яку прирівнювали до дворянства. Його батько, Лука Боровик, мав звання значкового товариша, що прирівнювалося до чину поручика в російській армії і дозволяло йому вважатися дворянином "із малоросійської шляхти". Сім’я, однак, не була особливо багатою. Її власність складалася з будинку та невеликих ділянок землі під Миргородом і Хоролом. Брати і батько художника розписували іконами місцеві храми, тому і Боровиковський вирішив продовжити сімейну справу. У 1774 р. сімнадцятирічний Боровиковський вступив до Миргородського полку і прослужив дев’ять років — до 1783 р., вийшовши у відставку, як і його батько, у званні значкового товариша і з "характеристикою": "Підвищення чину достойний і військову службу продовжувати бажає". У 1787 р. Катерина II подорожує півднем імперії. Міста, якими вона проїздить, усіляко прикрашають. Боровиковського залучають до декораційних робіт. Молодий художник створює два алегоричні полотна, "сценарії" яких були розроблені, можливо, Василем Капністом. Імператрицю, яка була поціновувачкою мистецтва, роботи майстра неабияк вразили. Зустрівшись із Володимиром, вона йому наполегливо радила їхати до Петербурга – в Академію мистецтв. Це був майже наказ і не підкоритися йому означало згубити свій талант. Адже всім було відомо, що відмова від царської “милості”, то згуба всього життя. У 1788 р. Володимир їде до Петербугрга. Там розпочинається новий період плідної праці, яка поставить його ім’я поряд із найвидатнішими тогочасними портретистами. У Петербурзі він оселяється в будинку Миколи Львова, друга Капніста. Про вступ до Академії мистецтв зайве було й думати — навчання в ній починалося з п’яти-шести років, а Володимирові йшов тридцять другий. Однак Львов, людина різноманітних інтересів і захоплень, знаходить чимало справ і для миргородського "відставного поручика". Боровиковський створює 37 ікон для Борисоглібського собору в місті Торжку, побудованого за проектом Львова. З них уціліла тільки одна — "Притча про мудрих і нерозумних дів". Для іншого храму, спроектованого також Львовим, — Йосипського собору в Могилеві — Боровиковський пише вісім образів. У домі Львова Боровиковський знайомиться з Дмитром Левицьким, найбільшим портретистом того часу. Левицький не був учителем Боровиковського у повному розумінні цього слова, однак, поза сумнівом, допомагав йому порадами й по-дружньому сприяв. Більш "традиційним" наставником молодого художника був Й. Лампі. Перший успіх Володимира принесли портрети-мініатюри, які були на той час у моді. Зупинятися на цьому художник, звісно, не збирався. У 1794 р. він пише знаменитий "Портрет Катерини II на прогулянці в Царському Селі". Лампі представляє роботу Боровиковського в Академії мистецтв і клопочеться про присудження молодому художнику звання академіка. Однак Боровиковський став тільки "призначеним". Існує переказ, нібито імператриця бачила свій новий портрет, але не схвалила його, що й послужило головною причиною прохолодного ставлення академіків. Тоді Лампі, який і надалі опікується своїм учнем, обирає інший шлях. Завдяки його протекції, Володимир отримує замовлення від "малого двору" й пише портрет великого князя Костянтина Павловича, за який молодому художнику було присуджено звання академіка. У 1798 р. Йоганн Лампі покинув назавжди Петербург і повернувся до Відня, свою ж майстерню він подарував Боровиковському. В ній художник прожив усе своє життя. Його запаморочлива слава була яскравою, але недовгою. У 1802 р. він став радником Академії мистецтв. Замовлення на портрети сипалися звідусіль, він писав великих князівен, дочок Павла І, його дружину Марію Федорівну і самого імператора. Слідом за членами імператорської родини позувати Боровиковському поквапилися придворні високопоставлені особи, серед яких Лопухіни, Гагаріни, Куракіни. І всі як один жадають портрет пензля Боровиковського. Незважаючи на успіх Володимира, в Академії його не любили, все життя вважали чужинцем і ледь не тицяли в обличчя його “малоросским происхождением”, “выскочкой”. А все було спричинено звичайною людською заздрістю. Адже він, самоук, зумів досягти таких висот, що їм, ученим, лише мріялися. Але найбільша туга була в його серці за милою Україною, його зеленим Миргородом, сонцем, яке світило так гаряче тільки в рідній стороні, зорями, які по особливому сяяли, а ще полями, ланами. У своїх мріях він щораз повертався до рідного дому. А тоді розплющував очі і бачив сирий, сірий і чужий край. Холодний і вогкий туман, що забирався під одіж і душив із середини. Єдиними гостями в його домі були земляки, які розповідали йому про рідний край і допомагали відволіктись від чужини, підлості та інтриг. Володимир усім їм намагався допомогти – кому грошима, кому зв’язками, а кому і просто словом. В останні роки життя митець повернувся до релігійного живопису: йому належать ікони роботи для головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору Олександро–Невської Лаври в Петербурзі. Помер Боровиковський 18 квітня 1825 р. від розриву серця. Йому було 67 років. Поховали художника тихо і без церемоній. Статків Володимир не накопичив. Навіть у ті роки, коли гроші до нього йшли легко, так само легко він їх роздавав. Регулярно відправляв посилки родичам у Миргород, а щосуботи роздавав щедру милостиню цілій юрбі бідних, які збиралися біля його квартири. Загалом Володимир Лукич створив близько 200 портретів своїх сучасників. Його твори зберігаються в багатьох музеях України та Росії.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України