Хіба це Котляревський?

19.05.22, 09:18

Ми швидко звикаємо до того образу, котрий нам найчастіше пропонують. Найбільш звичний, мабуть, той Котляревський роботи пензля Л. Коштелянчука, якого гості музею бачать у світлиці хати поета.

Однак, є й інші інтерпретації. Два неканонічні портрети І. П. Котляревського – літографія М. Башилова та графіка О. Сорохтея – з’являються з проміжком у 80-90 років, стаючи в ряд портретів поета та одночасно вибиваючись із нього. На наше бачення, інтерес становить не очевидна фізіономічна відмінність цих портретів від усталеного портрета: важливим є той статус, який мають ці два зображення.

Із певною вірогідністю можна стверджувати, що портрет, виконаний М. Башиловим за пізніше втраченим прижиттєвим портретом І. Котляревського, є його наслідуванням, віддзеркаленням – тобто намаганням закріпити в уяві саме це обличчя. Максимальною своєю об’ємністю воно наближене до уявлення про реальний образ поета. Графіка О. Сорохтея, у свою чергу, могла бути створена за будь-яким зображенням поета, і навіть без нього – настільки воно схематичне і знаходиться на межі дитячого малюнка та авангардного ескізу.

Башиловський портрет дає «парадне» бачення автора-класика, що підходить для розміщення у підручнику чи поважному виданні, у той час, як такий же портрет роботи Сорохтея – може знайти собі місце хіба що у газетно-журнальному форматі як взірець творчого пошуку. Навіть із деякими деталями карикатурного характеру, що абсолютно не є іронізуванням. У Сорохтея бачимо не цілісний фізіономічний портрет, а скоріше – відбиток характеру і внутрішнього стану людини.

Ці два портрети легко розташовуються поруч, не створюючи дисонансу: права і ліва сторони обличчя у три чверті поєднуються у своєрідну розгортку обличчя. Воно говорить до глядача не лише відмінністю епох (Башилов – поч. 40-х рр. ХІХ ст., Сорохтей ­ – І-ша пол. ХХ ст.) та не лише розвитком свободи художника. Це також і виправдана часом можливість іронічного погляду на класика. Свого часу, по смерті І. Котляревського, її навряд чи можна було застосувати. Для можливості «портретної ревізії» класика необхідно було мати його закріплений статус саме класика, що, вочевидь, у середині ХІХ ст. ще не було достеменним фактом.