Як письменник Григір Михайлович Тютюнник починається 1961-го, на тридцятому році життя, у рік смерті рідного брата по батькові Григорія Тютюнника, автора «Виру», з оповідання «В сутінки», виданого російською, а згодом перекладеного… Перша книжка Григора Тютюнника «Зав’язь» вийшла друком у видавництві «Молодь» 1966-го – письменникові пощастило, бо редактором її був Іван Дзюба, і всі тексти вийшли без цензорських правок.
1960 - 1970 роки стали для письменника дуже плідними. Тоді Григір Тютюнник активно працював у Києві та ставав усе більш відомим: писав, займався перекладами. Радянська ж влада намагалася привити йому образ дитячого письменника, що особливо дратувало, оскільки більшість його творів була на гостросоціальні теми. Він одним із перших серед українських письменників почав порушувати рутинні закони соцреалізму, а тому не вписувався в загальноприйняте коло партійних послушників: його не любили ні представники режиму, ні керівництво спілки письменників. Майстерно відточені, соціально болючі новели часом не знаходили місця на сторінках видань – їх просто боялися друкувати. Григір Тютюнник органічно не сприймав підлості, неправди, навіть на побутовому рівні.
Врешті з письменником трапилося те, що, очевидно, й мало статися – світ його спіймав. Григора Тютюнника не стало 6 березня 80-го року. З передсмертної записки, яку забрали кагебісти, дружина Людмила запам’ятала лише приблизне: «Мучте вже когось іншого, все, що я написав, спаліть»… Повість «Житіє Артема Безвіконного» так і залишилася недописаною: і нам уже не взнати, помре сивочолий сільський богатир Артем чи ні, і що буде далі з отим сільським стукачем-оригіналом...
Коли брати Тютюнники приїжджали в рідну Шилівку на Полтавщині, то заводили довгі довірливі розмови про життя, мистецтво, літературу. Хати їх розташовані по різні боки річки Грунь, тож з вечора Григір із Григорієм проводжали один одного і ніяк не могли розлучитися – часом простоювали на мосту через Грунь аж до світання…
Хата, що належала родині батька письменників, була зруйнована ще за часів війни. Натомість хата Ївги Федотівни, матері Григорія, зберіглась, як і хата Ганни Михайлівни, матері Григора. В обох живуть люди, які жодного зв’язку із родом Тютюнників не мають. За роки, що минули від смерті письменника, хата трохи змінилася, до неї добудували веранду (у часи Григорової молодості це вважалося розкішшю). Зате криниця у дворі – та сама, що й при Григорові.
Все своє творче життя Григір Тютюнник прагнув зафіксувати той світ, що невмолимо відходив у небуття. Він любив село. Звідси – більшість його характерів. Багато з них мають реальних прототипів, і більшість – шилівських. Мабуть, серед живих їх уже й не залишилося, та місцевий люд знає, хто із односельців утрапив до текстів письменника. На батьківщині Тютюнників шанують обох братів. Музей у Шилівці, щоправда, скромний. А ще у Шилівці вам обов’язково покажуть «татову сосну» – сосняк, насаджений Михайлом Тютюнником неподалік від місцевого цвинтаря. Батька Тютюнників було репресовано 1937-го. Ідеалізований образ зниклого десь у «Сибіру несходимім» батька, навіть єдине фото якого було загублено, завжди лишався для Григора Тютюнника найбільшою святинею: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й нині, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким…»
Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року у селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині… 90-річний ювілей письменника – чудовий привід повернути ім’я найвидатнішого українського новеліста ХХ століття на уста та у свідомість українців. Він так і не залишив нам великої форми, роману, але чи мав це вчинити? Адже роман – це не більш ніж розширене оповідання…
Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України