Анатолій Дністровий (справжнє ім’я Анатолій Астаф’єв) — український есеїст, прозаїк, поет, фотохудожник.
Про київського піарника, письменника у лавах ЗСУ Анатолія Дністрового розкажуть у публікації працівники Центральної бібліотеки.
Анатолій Олександрович є засновником та учасником літературної групи «Друзі Еліота» (1993–1996). Член Асоціації українських письменників. Член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу.
Також пан Анатолій деякий час був аналітиком і спічрайтером у різноманітних політичних проєктах, у журналі «Український тиждень» (керівник спецпроєктів, редактор культури, 2009–2011), піар-директор видавництва «Грані-Т» (2011–2012).

Анатолій Дністровий працює на межі контркультури та міської прози з виразною соціальною та психологічною складовою. Останнім романам притаманна посилена есеїстичність. Дністровий став відомим передусім своєю молодіжною трилогією — романи «Місто уповільненої дії» (2003), «Пацики» (2005, 2011), «Тибет на восьмому поверсі» (2005, 2013). Не меншої популярності набув його роман «Дрозофіла над томом Канта» (2010).
Іншими складовими творчості є поетичний доробок (найвдалішою критики відзначають верліброву частину, експериментування з ретроурбанізмом та культурною пам’яттю; збірка «Покинуті міста», 2004) і чималий корпус есеїстики, ключовими лініями якої переважно є літературознавство і філософія творчості (книги «Автономія Орфея», «Письмо з околиці»), політико-філософська публіцистика на есеї про ліберальну демократію (книга «Злами й консенсус»), націоналізм.

Дністровий перекладав із німецької, чеської, білоруської мов, а окремі поетичні твори Дністрового перекладали англійською, італійською, німецькою, вірменською, білоруською та російською мовами.
У 2013 році в соціальних мережах дебютував як художник, викладаючи на своїй сторінці у Facebook фотографії картин.

З початку повномасштабного вторгнення пішов на фронт у званні молодший лейтенант, зараз займається інформаційно-аналітичною роботою в системі Міністерства оборони. Пан Анатолій нагороджений почесним знаком «За збережене життя».
«Після війни в автора буде потреба виговоритися про всі ці речі, які його сколихнули, потреба всю цю невимовну тугу виговорити якоюсь непричесаною, новою мовою. Відтак з’являться нові слова, дуже адекватні, які матимуть чітке значення…»
«Наснажує нас віра, віра у нашу правду, бо правда – за нами. Український соціум, українська нація, українська держава – ми розвиваємося й рухаємося у процесі важливих трансформацій, які відбуваються з усім сучасним світом… Ми такі, як ми є. І маємо, як і всі, право на життя. Це право нами й рухає і наповнює смислом все, що ми робимо».