Аналізуючи причини Голодомору 1932–1933 років, дослідники справедливо пов’язують його з колективізацією, хоча стосовно України тогочасна комуністична партія, мала й іншу мотивацію: за будь-яку ціну придушити так званий «український сепаратизм» шляхом скорочення народонаселення нашої республіки.
Формальним приводом кампанії по викачуванню зерна як у колективних, так і в індивідуальних господарствах була так звана хлібозаготівля «для індустріальних центрів та Червоної Армії». Ще з кінця 20-х років під приводом боротьби за індустріалізацію народного господарства московська влада та її місцеві представники в особі партійних комітетів, запропонували селянам продавати хліб державі за ціну, яка була у 20–30 разів нижчу за ринкову. У переважній більшості нереальними були й плани так званої «хлібоздачі».
Задовго до масового вимирання полтавського села (19 травня 1930 р.) селянка В.П.Радченко з с. Опішне пише листа до голови ВУЦВК Г.І. Петровського – всеукраїнського старости: «Мені, — писала 63-річна вдова, — довели план до двору на 150 пудів у 1929 р. У дійсності я намолотила 108 пудів... Де ж я могла взяти ще хліба? Де ж правда?... Звертаюся до вас: виправіть помилку, одведіть план від двору, хай не виганяють з хати та дадуть спокійно дожити віку».
Далекими від реальності були і плани центральних органів влади щодо хлібозаготівель у колгоспах і радгоспах. Дехто з місцевих керівників Полтавщини влітку 1932 року заявляли: «Дати такий план — означає свідомо грабувати, розвалювати колгоспи і примусити колгоспників харчуватися макухою».
Маючи відповідну інформацію щодо ставлення українського селянства до хлібозаготівельної кампанії, Центральний комітет ВКП(б) і його місцеві філії вирішили застосувати перевірені у роки громадянської війни методи масових репресій не лише проти заможного селянства, як це було раніше, а й проти усіх колгоспників й одноосібників. Для виконання поставлених завдань була задіяна уся державна машина, включаючи місцеві органи радянської влади, міліцію, комсомольців і навіть піонерів. Тисячі активістів увійшли до складу спеціально створених для грабіжу селянства комісій з «організації хлібозаготівель» та сумнозвісних «буксирних бригад». Лише з однієї Полтави до сільрад Полтавського району на весь період хлібозаготівель, який тривав кілька місяців, наприкінці липня 1932 року було направлено 149 осіб. Найменші прояви гуманізму у ставленні до селянства партійні керівники нещадно карали. Рядові комуністи були ближче до умов життя тогочасного села. Проте, за критику політики центральних органів влади лише у період з червня 1932 року по 1 січня 1933 року у Полтавському районі з партії було виключено 67 комуністів, звинувачених у саботажі хлібозаготівель. Голодували навіть ті, хто день у день працював на колгоспному полі, одержуючи за свою каторжну працю з четвертої години ранку і до заходу сонця по 150–200 грамів хліба. Проте від голодомору не рятувався й той, хто щоденно одержував за роботу по 500–600 грамів, адже прогодувати такою кількістю хліба протягом кількох місяців звичайну в ті часи родину з 5–6 осіб було неможливо, адже харчувалися не усі мешканці села, а лише ті, хто працював. Радянський же колгоспник у кращому випадку одержував на кожного члена своєї родини у межах 100 грамів. Про 125 блокадних грамів колишнього Ленінграда у 1942 році знає багато хто, тоді як про рівень забезпечення українських колгоспників у 1932–1933 роках мало кому відомо.
Голодні селяни шукали найрізноманітніші способи виживання – їли дохлу конину, собак, котів, пацюків, ворон. Голодні люди мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкіряним взуттям. Коли зазеленіла трава, ногами викопувати коріння, їли листя та бруньки. Вживали кульбабу, реп’яхи, проліски, іван - чай, кропиву, листя акації, щавель та інші рослини.
У розпал голоду центральна влада наказала місцевим органам влади у п’ятиденний термін вивезти із села в рахунок виконання плану хлібозаготівель усі наявні колгоспні фонди, у тому числі і посівні, щоб селяни не могли їх з’їсти.
Незважаючи на драконівські методи по вилученню хліба, загроза голодної смерті у ряді випадків виявлялася страшнішою за тюремне ув’язнення, адже навіть після показових процесів немало людей, у тому числі й керівникі колгоспів та радгоспів, продовжували приховувати частину насіннєвих фондів, сподіваючись на урожай 1933 року.
Щоб забезпечити виконання весняно-польових робіт 1933 року центральні партійні органи дали вказівку організувати пункти громадського харчування безпосередньо у полі. Однак і в цьому випадку комуністична влада суворо регламентувала контингент майбутніх столувальників. «Для кого громадська кухня? — запитувалося у листівці ЦК КП(б)У від 8 березня 1933 р. — Не для всіх, звісно, а для тих, що справді працюють. Ледареві, прогульникові, ворогові не дайте до неї і приступитися. Чатуйте за втратою харчів». Кого слід було визнавати ворогом? Відповідь на таке запитання повинні були давати голова колгоспу і секретар партійної організації. У вищезгаданому документі нічого не було сказано про забезпечення харчування дітей і осіб похилого віку, неспроможних вже працювати у полі.
Найбільш масовою була смертність від голоду дітей, яких неможливо звинуватити у невиконанні «планів хлібозаготівель». Чи не найповнішу картину з їхнього життя у тогочасній Україні змалював письменник Василь Гросман: «А селянські діти!.. Їхні голови були схожі на важкі м’ячі на тонких, як у лелек, шиях, і видно було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, що виглядала як жовта марля. Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було сімдесят років. А з початком весни вони вже зовсім їх не мали. Замість них були птахоподібні голови з клювами чи жаб’ячі голови з тонкими і довгими губами, а деякі з них нагадували риб з відкритими ротами. То не були людські обличчя... Це були радянські діти, і ті, що карали їх смертю, були радянські люди». Намагаючись врятувати своїх дітей, матері нерідко відвозили їх на залізничні станції до Полтави чи інших міст, сподіваючись, що їх хтось підбере і врятує від голодної смерті.
Точна кількість тих, хто помер мученицькою смертю у ході варварського експерименту комуністичного режиму над мільйонами людей, невідома. Замітаючи сліди свого злочину, керівники тогочасної держави наказали знищити документи, у яких фіксувалася смерть від голоду. Збереглися лише окремі «Книги реєстрації актів про смерть за 1929–1933 роки». Дуже рідко керівництво сільських рад вказувало таку очевидну причину смерті як голод. Найчастіше у графі «причина смерті» зустрічаємо запис: «невідомо»; інколи — «від недоїдання». А тим, кому було за 60, записували, як правило, традиційне: «від старості».
Щодо Полтави, то на її вулицях лише за одну добу наприкінці березня було підібрано 1043 трупи.
Більшість з них не мали при собі ніяких документів. Трупи вивозили за межі Полтави і, ймовірно, в районі місцевого смітника заривали, без хрестів чи інших відзнак поховання.
У науковому архіві Полтавського літературно-меморіального музею В.Г.Короленка зберігається машинописна копія листа Софії Володимирівни Короленко, старшої доньки письменника, першого директора музею, про жахливі події 1933 року на Полтавщині. Лист адресований Надії Крупській, вдові Володимира Леніна. Чому їй? Вірогідно тому, що Крупська у 1898 р. в Петербурзі готувала її до гімназії, була домашньою вчителькою в родині Короленка.
В цьому посланні Софія Володимирівна, що була рідною своєму батькові не лише по крові, змальовує страшні картини голоду і вимирання цілої нації на тлі мовчазної покори. Вона не стільки благає, скільки вимагає від сильних світу цього схаменутися, зупинитися й врятувати, поки не пізно, тих, хто ще залишився в живих, а також зупинити епідемію заразних захворювань, що викликана голодомором. Вона визнає, що міська влада намагається протистояти епідемії, видає накази і постанови, спрямовані на підвищення санітарного рівня населення, але стверджує, що така допомого вимагає не місцевих заходів, постанов і засобів, а державних. Софія Володимирівна пише, що відповідає за кожне своє слово, констатує, що, відображаючи картини народної загибелі, вона не посилює, а скоріше послабляє факти. І просить порадити, до кого ще звернутися, кому написати або із ким поговорити про реальну допомогу дорослим і дітям України, що вимирають.
Із останньою надією вона відправляє листа до Москви. Відправляє не поштою, а через довірених людей.
Відповіді не було.
Дослідники неодноразово здійснювали спроби установити кількість загиблих полтавців у цій безкровній війні. Називаються цифри 985 тис., або «до мільйона осіб», або 1,5 млн. Проте усі ці розрахунки були проведені на основі даних перепису населення, який проводили у 1926, а потім у 1939 р., і який теж був сфальсифікований.
Не забудемо й пам’ятаймо, аби це ніколи не повторилося.
Літературно-меморіальний музей В.Г.Короленко долучився до Дня пам’яті жертв Голодомору створенням книжково-документальної виставки «І пам’яті свіча не згасне» та інсталяції у літературній частині музею.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України