Ми не могли не згадати великого гуманіста Володимира Галактіоновича Короленка, який, хоч і не дожив до тих трагічних подій (помер у 1921 році), незадовго до смерті звернувся до більшовицької влади у «Листах до Луначарського», засуджуючи її «продовольчу політику», що базувалася на реквізиціях і репресіях – «примусовому відчуженні» сільськогосподарської продукції. Там є такі пронизливі рядки: «Не бажав би бути пророком, але серце у мене стискається передчуттям, що ми ще тільки на порозі таких лих, перед якими померкне все те, що ми відчуваємо тепер». На жаль, він виявився Пророком.

На час Голодомору 1932-1933 років, хоча Короленка вже не було на світі, його справу продовжила старша донька письменника Софія Володимирівна Короленко. Вона пише листа до Н.К. Крупської, з якою була знайома особисто і яка на той час займала високу посаду у більшовицькому уряді – була заступницею народного комісара освіти. У цьому листі Софія Володимирівна описала жахливі картини масової смертності від голоду і спричинених ним епідемій, свідком яких була у Полтаві. Особливо її вразила масова загибель дітей: «…я зрозуміла, що картина дитячої загибелі є ознакою вимирання цілого народу. <…> Засвідчуючи все, про що пишу, відповідаючи за кожне слово, оскільки пишу менше того, що можу написати, не посилюю, а скоріш послаблюю факти, я звертаюся до Вас і через Вас до тих, від кого залежить доля мільйонів і наша спільна доля, закликаючи відгукнутися на цю народну загибель. Може ви порадите мені, до кого звернутись, кому написати або з ким говорити про здійснення реальної допомоги вимираючому населенню і дітям». Проте цей крик відчаю, як і «Листи до Луначарського», залишився без відповіді. Більш того, протягом усього радянського періоду копія цього листа зберігалася у потайній поличці, котрою свого часу користувався ще Короленко. Зараз пожовклі від часу аркуші друкованого тексту зберігаються у фондовій колекції музею і були представлені в експозиції, присвяченій жертвам Голодомору.

Прозвучали також спогади тих, хто пережив Голодомор, будучи ще дітьми, проніс їх через усе життя потайки й лише на схилі літ зміг донести цю скорботну пам’ять до людства. Всі покоління – нині живучі й наступні – не повинні забувати ці трагічні сторінки нашої історії не лише заради вшанування пам’яті загиблих, а й заради власної безпеки – не допустити повторення цієї трагедії!