За різними історичними джерелами видатні візантійські просвітителі Кирило і Мефодій дали поштовх для розвитку східнослов’янської писемності, перекладаючи церковнослов’янською мовою богослужбові книги та Євангеліє, відкриваючи при церквах школи. Вони також упорядкували слов’янський алфавіт, заклали основу для подальшого удосконалення кирилиці, якою як національним алфавітом сьогодні користуються понад 250 млн. людей і яка стала третім офіційним алфавітом Європейського Союзу після латини і грецького письма.
В Україні це свято на державному рівні відзначають з 2004 року.
Сьогодні ж у День слов’янської писемності та культури ми хочемо згадати про нашого земляка Миколу Васильовича Гоголя та про те, яке велике значення він надавав українській народній пісні. Хоча М. Гоголя і вважають класиком російської літератури, але він мав також значний вплив і на українську літературу й українську культуру в цілому, а також був завзятим етнографом й збирачем українського фольклору. Навчаючись у Ніжинській гімназії, М.Гоголь особливо охоче вивчав давню українську історію, народні звичаї та усну народну творчість.
Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв також у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, батькової мами. Уже з дитячих літ вона закладала в юного Миколу любов до мови та відчуття слова. Згодом він захопився збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готував матеріали до українсько-російськогословника. Пізніше він так написав про українську пісню:
«Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…»;
«Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..»;
Наприкінці 1833 року Гоголь клопочеться про місце професора історії в Київському університеті святого Володимира. Спонукала його до цього, зокрема, й дружба з Михайлом Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором цього ж університету. Гоголь писав: «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!».
У липні 1833 Гоголь вмовляв М. Максимовича: «Киньте, насправді, кацапію і їдьте на Гетьманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного року гайнуть звідси. — Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми жертвуємо всім. Їдьмо!...».
А в грудні 1833 Гоголь писав своєму другові: «Дякую тобі за все: за лист, за думки в нім, за новини і т.д. Уяви, я також думаю: Туди! Туди! До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їх — чи неправда? Там або довкола нього робилися справи старовини нашої…» .
Стаття М.В. Гоголя «О малороссийских песнях» була написана у 1834 році і вперше опублікована в «Журнале Министерства Народного Просвещения» (1834, №2) та ввійшла до збірника «Арабески» (1835). У цій статті він зіставляє українську народну пісню та відображення народної історії України, народних сподівань та ідеалів. Пісня для нього не що інше, як «народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, що оголює все життя народу…, живий літопис, що говорить».
Гоголь жваво цікавився російськими та українськими піснями, збирав та записував їх упродовж усього життя. Особливо напруженою та інтенсивною була робота М. Гоголя над вивченням українських народних пісень в кінці 1833-1834 років, у зв’язку з роботою М.Гоголя над задуманою ним історією України. На думку М. Гоголя, до пісні потрібно звертатись історику, коли він «захоче випитати дух минулого століття».
Стаття «О малороссийских песнях» відобразила глибокий погляд М.Гоголя на народну пісню, як на живе і безпосереднє відображення народної історії, народних патріотичних сподівань та ідеалів. Зародок цього погляду можна побачити у листі М.Гоголя до М.Максимовича від 9 листопада 1833 р.:«Моя радість, життя моє! пісні! як я вас люблю! Що всі черстві літописи, в яких я тепер риюсь, перед цими дзвінкими, живими літописами!». Передові як для того часу думки нашого земляка про народну поезію, як вираз історичної самосвідомості народу, лягли в основу роботи Гоголя-художника над фольклорним матеріалом до «Тараса Бульби».
Ось що говорив Микола Васильович про українські пісні:
«Я не говорю про важливість народних пісень. Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, що оголює все життя народу. Якщо його життя було діяльним, різноманітним, свавільним, сповненим всього поетичного, і він при всій багатосторонності її не отримав вищої цивілізації, то весь запал, все сильне, юне буття його виливається в народних піснях. Вони — надгробний пам’ятник минулого, більш ніж надгробний пам’ятник: камінь із промовистим рельєфом, із історичним написом — ніщо проти цього живого літопису, який говорить і звучить про минуле. Щодо цього пісні для Малоросії — все: і поезія, і історія, і батьківська могила».
«Пісні малоросійські можуть цілком назватися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди вірні тодішній хвилині та тодішньому стану почуттів. Вони наскрізь проникнуті, наскрізь дихають цією широкою волею козацького життя. Скрізь видно ту силу, радість, могутність, з якою козак кидає тихе і безтурботне життя господаря, щоб вдатися до всієї поезії битв, небезпек і розгульного бенкету з товаришами».
«Виблискує Чорне море; весь чудовий, неосяжний степ від Тамана до Дунаю - дикий океан квітів колишеться одним нальотом вітру; у безмежній глибині неба тонуть лебеді та журавлі; помираючий козак лежить серед цієї свіжості незайманої природи і збирає всі сили, щоб не померти, не поглянувши ще раз на своїх товаришів.
То ще добре козацька голова знала,
Що без війська козацького не вмирала.
Побачивши їх, він заспокоюється та помирає. Чи виступає козацьке військо у похід із тишею та покорою; чи вивергає з самопалів потоп диму та куль; чи кружляє вільно мед, вино; чи описується жахлива страта гетьмана, від якої дибки підіймається волосся, чи помста козаків, чи вид убитого козака, з широко розкинутими руками на траві, з розметаним чубом, чи клекти орлів у небі, що сперечаються про те, кому з них видирати козацькі очі: це живе у піснях та окинуто сміливими фарбами».
«Решта пісень зображає іншу половину життя народу: у них розкидані риси побуту домашнього; тут у всьому досконала протилежність. Там одні козаки, одне військове, суворе життя; тут, навпаки, один жіночий світ, ніжний, тужливий, який дихає любов’ю. Ці дві статі бачилися між собою найкоротший час і потім розлучалися на цілі роки. Ці роки проводилися жінками в тузі, в чеканні своїх чоловіків, коханців, що промайнули перед ними у своєму пишному військовому вбранні, як сновидіння, як мрія. Тому любов їх робиться надзвичайно поетичною».
«Сумуючи, чекає вона з ранку до вечора повернення свого чорнобрового чоловіка.
Ой чорнії бровенята!
Лихо мені з вами:
Не хочете ночувати
Ні ноченьки самі.
Вона вся живе спогадами. Все, на що вони дивилися разом, куди вони разом ходили, що разом говорили, — все це згадує вона, не втрачаючи жодної дрібниці. Вона звертається до всього, що бачить у природі, що дихає життям, і навіть до неживих предметів, і до всіх них говорить і скаржиться.
Нарешті з тихим, але безнадійним розпачем вона говорить:
Та вже ж мені не ходити,
Куди я ходила!
Та вже ж мені не любити,
Кого я любила!
Та вже ж мені не ходити
Ранком по-під замком!
Та вже ж мені не стояти
Із моїм коханком!
Та вже ж мені не ходити
В ліски по горішки!
Та вже ж мені минулися
Дівоцькії смішки!
Порівнюючи українську пісню з російською, Гоголь зазначав: «Що ж до музики смутку, то вона ніде не чутна так, як у них. Чи туга це про перервану юність, якій не дали довеселитися; чи це скарги на безпритульне становище тодішньої Малоросії... але звуки її живуть, спалюють, роздирають душу. Російська тужлива музика висловлює, як слушно зауважив М.Максимович, забуття життя: вона прагне піти від неї і заглушити повсякденні потреби та турботи; але в малоросійських піснях вона злилася з життям — звуки її такі живі, що, здається, не звучать, а кажуть: кажуть словами, вимовляють промови, і кожне слово цієї яскравої мови проникає в душу».
«Ніщо не може бути сильнішим за народну музику, якщо тільки народ мав поетичну схильність, різноманітність і діяльність життя; якщо натиски насильства та непереборних вічних перешкод не давали йому ні на хвилину заснути і змушували його до жалоб і якщо ці жалоби не могли інакше і ніде виразитись, як тільки в його піснях».
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України