До Дня пам’яті та примирення

07.05.21, 09:30

Історія музею В.Г.Короленка невіддільна від історії країни. Воєнні та післявоєнні роки стали справжнім випробуванням для родини письменника та музейних працівників цього закладу культури (їх і роз’єднати неможливо, тому що для Софії Володимирівни Короленко, старшої доньки письменника, засновника та першого директора музею, колектив і був її сім’єю).

В 1941 р. була здійснена евакуація найбільш цінних музейних предметів до Свердловська та Уфи.

У Свердловську музей розгорнув просвітницьку роботу: музейники з Полтави влаштовували виставки, читали лекції, інвентаризували експонати.

Восени 1943р. до Свердловська дійшла звістка про підпал садиби Короленка фашистами. На неї донька письменника відгукнулася так, як було прийнято в їх родині :«Ну що ж, речі- це лише речі, головне- дух, творча спадщина батька, ним написане, а воно безсмертно . «Рукописи не горять».

Потім були реевакуація, повернення до Полтави, а згодом, відновлення всього музейного комплексу і налагодження звичайного музейного життя. Ніякого пафосу й геройства, лише щоденна робота, як це завжди було в короленківській родині.

Збереглися листи Софії Володимирівни того періоду. Вони конкретні, ділові, логічні.

Пропонуємо уривок з листа від 20 жовтня 1946 року , в Полтаву, на адресу музею, із Києва, де Софія Короленко перебувала у службовому відрядженні:

«Як там з печами і з дверима? Чи зручно для музею зроблені топки? Гарно було б, аби пічка в кабінеті топилася із великої кімнати, а то прийдеться щодня пересувати ліжко або диван. Зрозуміло, без мене можуть бути помилки, але я втішаю себе тім , що всі помилки- дрібниці в порівнянні з тим, що дім зроблено».

25 грудня 1946 р. музей В.Г.Короленка відчинив свої двері для відвідувачів.