Цього року виповнюється 190 років з дня народження Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська) – української письменниці та перекладачки. Вона народилась 22 грудня 1833 р. у в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї.
Родина Вілінських була українсько-польського походження, хоча сама письменниця в одній зі статей називала своє походження російсько-польсько-литовським, оскільки мала бабусю «по матері – полькою та литвинкою», а діда «по матері – уродженцем Московської губернії». Батько помер, коли Марії було 6 років. Мати вийшла заміж удруге за колишнього військового, який пропивав і програвав в карти сімейні гроші, цінності та землю, знущався над дітьми і дружиною. Бувало, що напившись до білої гарячки, ганявся із сокирою за ними й трощив меблі. Щоб захистити дітей від жаху, які вони відчували майже щодня, мати віддала їх своїм близьким родичам, а згодом і сама пішла від чоловіка.
Деякий час Марія жила в Орлі у рідної тітки – Катерини Мордовиної. Фактично вона мусила бути за няньку для дітей тітки. Тоді мати віддала дочку в приватний пансіон у Харкові. На канікулах дівчина поверталася в маєток тітки й мала змогу у її салоні спілкуватися з відомими письменниками й фольклористами, які його часто відвідували. Саме там Марія познайомилася з українським фольклористом і етнографом Опанасом Марковичем: на той час він відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства і був старшим за дівчину на 11 років. У 1850 р. сімнадцятилітня Марія вийшла за нього заміж. Проживаючи в 1851–1858 рр. з чоловіком у Чернігові, Києві, Немирові й супроводжуючи його в етнографічних експедиціях, Марія Олександрівна досконало вивчила побутове життя, звичаї, культуру і мову українського народу.
У 1857 р. в Санкт-Петербурзі вийшла друком перша україномовна збірка, яка містила 11 творів Марії Вілінської під назвою «Народні оповідання». Існує версія, що псевдонім «Марко Вовчок» придумав для письменниці її перший видавець – Пантелеймон Куліш. У її щоденнику є свідоцтво про те, що вона свій псевдонім не любила і називала його «прізвиськом». Книжка «Народні оповідання» одразу стала надзвичайно популярною серед української інтелігенції й привернула увагу до творчості письменниці літературної громадськості.
У січні 1859 р. Вілінська разом з Марковичем переїхала до Петербурга, друкувала у Москві свої перші оповідання російською мовою у збірці «Рассказы из народного русского быта», входила до кола українських письменників та культурних діячів, зокрема колишніх кирило-мефодіївців: Пантелеймона Куліша, Василя Білозерського, Миколи Костомарова і Тараса Шевченка. У спілкуванні Марія, як стверджували її знайомі-сучасники, була небалакучою, «вовчкуватою». Ганна Барвінок, дружина Пантелеймона Куліша, згадувала про неї: «…Була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща!». Можливо, ця «вада» характеру письменниці була наслідком її гіркого дитинства. Попри це, а, може, й завдяки, вона зачаровувала таких російських літераторів як Іван Тургенєв, Микола Некрасов, Олексій Плещеєв, Олексій Писемський.
Пантелеймон Куліш мав палкі почуття до Марії Олександрівни. Він називав її «мовчущим божеством», порівнював її душу з крутим берегом, на якому ростуть незрушні сосни і до якого йому так і не вдалося причалити. Тургенєв називав її «нерозгаданим сфінксом». За нею зітхали видатні тогочасні діячі – Микола Костомаров, Микола Некрасов і навіть Лев Толстой. Тарас Шевченко присвятив їй свій вірш «Марку Вовчку» зі зворушливими зверненнями: «Моя ти зоренько святая» та «Моя ти доне!».
Під час довготривалого перебування за кордоном (1859–1867) у Франції, Німеччині, Швейцарії, Італії Марко Вовчок розірвала шлюб з Опанасом Марковичем. У неї склалися дружні стосунки з вченим-хіміком Дмитром Менделєєвим, композитором Олександром Бородіним, вченим-фізіологом Іваном Сечєновим. За сприяння Івана Тургенєва Марко Вовчок познайомилася з відомими письменниками – Жулем Верном та Олександром Герценом, брала участь у популяризації та підготовці матеріалів політично-викривального характеру для першої російської революційної газети «Колокол», яка видавалася А. І. Герценом і Н. П. Огарьовим в еміграції. У європейський період своєї творчості письменниця писала оповідання та казки французькою мовою, друкуючи їх в паризькому «Журналі виховання й розваги», не полишала працювати і над різножанровими україномовними творами.
У 1867 р., повернувшись до Петербурга, Марко Вовчок зблизилася з поетом М. Некрасовим, письменником М. Салтиковим-Щедріним, публіцистом Г. Єлисеєвим, – видавцями журналу «Отечественные записки», і до 1872 року вела у ньому рубрику зарубіжної літератури, а також публікувала свої російськомовні твори й переклади російською європейських класиків з французької, англійської, німецької, польської мови, й, зокрема романи Жуля Верна. Крім того, одночасно видавала журнал, у якому піднімалися питання жіночої емансипації. «Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять», – писала письменниця.
У 1872 р. сталася доволі неприємна подія – 19 літераторів визнали Марка Вовчка винною у плагіаті. Справа в тому, що до перекладів казок Андерсена вона долучила молодих перекладачок із провінції, бо була дуже завантажена іншою літературною роботою, але переведені ними тексти, навіть не читаючи їх, підписувала своїм іменем. Після цього скандалу письменниця назавжди покинула Петербург і на якийсь час переїхала жити до знайомих в глушину Тверської губернії. У 1878 р. вона вдруге вийшла заміж. Її чоловіком став значно молодший за неї молодий офіцер Михайло Лобач-Жученко. Вона продовжувала писати твори російською мовою й редагувати журнал «Переводы лучших иностранных писателей».
Померла Марко Вовчок у віці 73 років – 10 серпня 1907 року від раку мозку і була похована у кавказькому містечку Нальчику, де на той час мешкало подружжя. Іван Франко відгукнувся на смерть письменниці такими словами: «Зломала ся велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства. Умерла Марія Маркович, по другому мужу Лобач… невблагана смерть скосила сю велику силу».
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України