«Правдешній Малої Росії син …»

Саме так називав себе колишній канцелярист Війська Запорізького Самійло Величко, автор найфундаментальнішого твору козацького літописання, в якому він звертався до сучасників та майбутніх поколінь «читальників-співвітчизників».

Ймовірно, у лютому 1670 року прийшов у світ справді «істинний син України», один із українських геніїв, найвизначніший козацький літописець Самійло (Самуїл) Васильович Величко. Нелегко окреслити його життєвий шлях, оскільки відомості про нього, що дійшли до нас, досить скупі, в основному це свідчення самого С. Величка про себе у «Літописі», але вони фрагментарні. Ймовірно, народився на Полтавщині, походив із значного козацького роду. Достемено відомо, що Самійло Величко навчався у Києво-Могилянській академії, яка на той час була поважним освітнім, науковим, культурним центром у Південно-Східній Європі. Програма цього закладу відповідала рівню західноєвропейських університетів і академій. Заснована Петром Могилою київська школа стала ідеологічним центром підготовки української національної революції середини XVII століття. З академії вийшов той знаменитий стан військових канцеляристів, який, за висловом М. Грушевського, «підготував українське національне відродження, себто армію урядовців полкових та генеральних канцелярій», «серед яких були письменники, вчені, дипломатичні діячі – українські патріоти-автономісти», - як їх характеризував відомий український історик О.Оглоблин.

Важливу роль у процесі навчання і виховання в Києво-Могилянській академії мала бібліотека. Її фонди, про які ми можемо говорити сьогодні тільки по документах, які дійшли до нас, свідчать про широкі наукові і загальноосвітні інтереси викладачів і студентів Академії, їх знайомство з досягненнями світової науки і культури. Основу бібліотеки склали багате книжкове зібрання Києво-Печерської лаври, особиста бібліотека Петра Могили, яку він заповів Академії незадовго до смерті. Петро Могила передав своїй вищій школі 2130 вітчизняних і зарубіжних видань: інкунабули, літописні джерела, твори з історії, літератури, теології, філософії. Була в бібліотеці і настільна книга істориків того часу «Вступ до історії європейської» Самуїла Пуфендорфа. У стінах академії Самійло Величко опанував п’ять іноземних мов, у тому числі: польську, німецьку та мову дипломатії – латину.

До 1690 року відноситься перша згадка про С. Величка. Як пише сам про себе літописець: «Цього ж 1690 року, на самому початку його, в міжсвяття Різдва Господнього, я, письменник і оповідач цих літописних діянь, маючи кільканадцять років, почав служити Запорозькому Війську в поважнім домі одного з панів малоросійських, шляхетного пана його милості Василя Леонтійовича Кочубея, який був під час гетьманства Мазепи військовим генеральним писарем. Я служив вірно і старанно, як веліла мені моя гідність, не тільки в усіляких домашніх справах мого пана, а найбільше писарем, включаючись до найпотрібніших і секретних на той час військових справ. Навіть до тих, що йшли самому… всеросійському монарху Петру Олексійовичу, так само і в циферних монарших справах, що були тоді від гетьмана до господарів волоського та мултянського при відправленні від мого пана кореспонденції, про яку не знала військова канцелярія. Послуживши в таких великих невсипущих стараннях 15 років, я був завдяки тій моїй службі відправлений до військової Генеральної канцелярії, - це сталося на початку 1705 року, де поміж іншої братії моєї був я не останній в писарських справах протягом чотирьох років». Отже, з 1690 року С. Величко почав працювати як канцелярист у канцелярії Генерального писаря Війська Запорізького В. Кочубея. Як зазначає російська вчена, докторка історичних наук Т. Таїрова-Яковлєва (С.-Петербург): «Це має велике значення в оцінюванні інформації про гетьманство І. Мазепи, яку подає С. Величко у «Літописі», а також про ступінь його обізнаності».

1705 року С. Величко, у віці приблизно 35 років, отримав підвищення по службі – перейшов до Генеральної військової канцелярії. Дослідник Літопису С. Величка Я. Дзира зазначив: «До військових канцеляристів нелегко було потрапити, належало мати достатні докази чесної поведінки і доброї моралі і про здобуту науку в Київському колегіумі: достатнє знання граматики, синтаксису, риторики і хоча б першої основи знань філософії, особливо логіки». Майже чотири роки, від початку 1705 року до батуринської трагедії 1708 року, С. Величко працював військовим канцеляристом у Батурині, брав участь у секретній кореспонденції гетьмана І. Мазепи, а, отже, мав доступ до документів. У цей час він почав вивчати архівні джерела, збирати і колекціонувати їх, згодом вони стануть основою «Літопису»; мав власну бібліотеку, й нині в московських архівах є книги з автографом: «З книг Самоїла Величка, канцеляриста».

Батурин, де жив і працював С. Величко, був не тільки резиденцією І. Мазепи, столицею Гетьманщини, а й столицею духовності і культури. С. Величко мав можливість спілкуватися із знаменитим архітектором А. Зерникау, відомим українським письменником і церковним діячем Дмитром Тупталом (жив у скиті під Батурином), перу якого належить багатотомний збірник «Четьї-Мінеї», що став найпопулярнішою книгою в освічених колах ХVII – XVIII століть. Як слушно зауважив О. Оглоблин: «… творча, багатогранна і плідна активність мазепинської України в царині культури створила ідейні передумови і для нового вирішального напрямку політики гетьмана Мазепи – емансипації від Москви в ім’я відновлення державної незалежності України».

Брав Самійло Величко участь і у військових походах. Про це він пише у передмові до першого тому «Літопису»: «У ті роки, коли шведські війська перебували в Польщі та Саксонії, я проходив з помічним малоросійським військом, яке було послане за монаршим … указом на допомогу полякам проти шведів (події 1700-1704 років – прим.авт.), через тогобічну малоросійську Україну, що лежить на захід від Корсуня й Білої Церкви. Перейшов я Волинь та князівство Руське до Львова, Замостя, Бродів і далі…»

Погром Батурина, поразка шведського короля Карла ХІІ та українських козаків на чолі з гетьманом І. Мазепою під Полтавою стали великою трагедією для України і українського народу. Що сталося з С. Величком потім 1708 року – це найсуперечливіший момент. У «Літописі», за словами самого автора зазначено, що його служба в канцелярії трагічно завершилася «наприкінці року 1708». Чимало істориків трактували усунення з посади С.Величка за його близькість до В. Кочубея. Інші – навпаки, до в’язниці потрапив за участь у виступі І. Мазепи. Дослідник «Літопису» Андрій Бовгиря, кандидат історичних наук, виявив у Російському державному архіві давніх актів (РДАДА) лист «канцлеру Головкину от митрополита рязанского Стефана об освобождении из уз полтавского священника Ивана Святайла и 27 человек служителей Кочубея и Искры, доносивших на гетмана Мазепу», який містить список із 19 Кочубеєвих людей, але С. Величка серед них немає. Тобто, це доказ того, що у справі В. Кочубея літописець не проходив. У РДАДА зберігається перший і єдиний виявлений на сьогодні документ, адресований безпосередньо канцеляристу С.Величку – «Партикулярний лист запорізького писаря Григорія Богулі до військового канцеляриста Величка» від 24 листопада 1708 року. Лист перехопили агенти Петра І, тому він зберігся в РДАДА до наших днів. Григорій Богуля був кошовим писарем у Запорізькій Січі і разом з кошовим отаманом Костем Гордієнком вів переговори з гетьманом І.Мазепою про перехід запорожців на бік Карла ХІІ. Лист Г. Богулі до С. Величка особистий, короткий. Але це свідчення перебування літописця у ставці союзної армії (Карл ХІІ, І. Мазепа) у Ромнах. 19 грудня московські війська пограбували й спалили це місто. За якихось причин С. Величко не встиг виїхати з І. Мазепою і потрапив в полон. Як свідчить Т.Таїрова-Яковлєва, «документи про заслання до Сибіру, так само, як і списки українських «колодників», які перебували в Москві, збереглися непогано. С. Величка серед них не має. Вочевидь, він залишався під арештом десь в Україні». У 1712 році С. Величко ще перебував у «неволі», про що свідчив у «Літописі». Правдоподібна дата звільнення – 1715 рік. 1 липня 1715 року колишній колега С. Величка, канцелярист І Черниш, став генеральним суддею і , ймовірно, поклопотався за нього. Після звільнення С. Величко жив у маєтках Кочубеїв – у Жуках (до 1720 року), потім у Диканьці. У Диканьці складено останній документ (9 травня 1729 року), на якому вказаний С. Величко. Це була купча на продаж землі В. Кочубею від диканського коваля Ф. Жаботинського. С. Величко засвідчив підпис-хрест безграмотного коваля. На думку Т. Таїрової-Яковлєвої, «С. Величко помер незабаром після 1729 року і, вірогідно, був похований на цвинтарі біля старої дерев’яної Хрестовоздвиженської церкви. На цьому місці тепер Троїцька церква, уславлена Миколою Гоголем».

Після звільнення з неволі С. Величко розпочав роботу над «Літописом». 1720 року була закінчена перша його частина – Сказаніе о войнь козацкой зь поляками, чрез Зьновія Богдана Хмельницкого, Гетмана войскь Запорожскихь, вь осми льтехь точившойся», що охоплює період Хмельниччини та початок Руїни до 1659 року; друга частина – «Повьствованія летописная о малоросійскихь и инихь отчасти поведеніяхь собранная и зде описанная», присвячена подіям 1660-1700 та 1720-1723 років. Останньою працею С.Величка був переклад «Космографії» (1728 р.), який робив для того, щоб «звідомити ласкавого читальника про речі невідомі, які є в цілому підсонні», щоб він (читальник) міг «довідатися про численні й різні на всій земній кулі людські племена й монархії, про їхнє життя та звичаї, про великі міста, гори, моря, острови, річки …» бо без такої «книги про ті речі і стани не зміг би аж ніяк довідатися». Так писав літописець у передньому слові до «Космографії». Власне з цього вступу ми довідуємося про суттєву деталь останніх років життя Самійла Величка – він осліп. « … Зволив я отрокам, - пише С. Величко, - що при мені вчаться письму, для тієї потреби переписати все те з рукопису. Молю ж тебе не гніватися на мене за численні у ній пропуски й помилки. І хоч я й велів коригувати при мені, але сам не маю змоги бачити писання; … отож вони, уникаючи за ті свої в писанні помилки достойної кари, заховалися від неї брехнею й неправдивою коректурою, легко мене в тій мірі, незрячого, одуривши». Дослідники «Літопису», провівши палеографічний аналіз рукопису, допускають, що С. Величко осліп за роботою коло цієї праці. Вчені (К. Лазаревська, І.Каманін) наголосили, що перша частина рукопису написана чітким почерком й дуже чисто, гадають рукою самого С. Величка, бо це характерне письмо другої половини XVII – початку XVIII століття, що його І. Каманін назвав «київським», воно утворилося в Київській академії, «ним писали всі, хто належав до вищої верстви, і вчені писарі». Як зазначає В. Шевчук, скрупульозний дослідник епістолярії С. Величка, письмо літописця « … чепурне, круглясте, чіткі, вирисувані літери стоять кожна окремо, рівною низкою, майже без нахилу, з короткими певними розчерками – все це виказує на руку, звиклу до писання, на вмілість і смак того, хто писав і зумів надати рукопису майже художній вигляд. Друга частина палеографічно відрізняється від першої. Її писано різними почерками … ймовірно чотири особи: можливо, оті хлопці, на яких нарікав пізніше С. Величко. Почерк тут недбалий, багато помилок, є чимало правок, вставок тощо». Тож справді подвижницькою постає праця Самійла Величка, навіть сліпий, він намагається завершити справу, яка була задумана давно, ще в Батурині, за гетьманства І. Мазепи. Власне те потрясіння, що довелося пережити С. Величку по батуринській трагедії, можливо, ще більше спонукало до роботи, й сама праця над «Літописом» була тією життєдайною силою, яка тримала автора, давала наснагу, була сенсом життя останніх літ. Про це свідчить звернення Самійла Величка до читачів у передмові першої частини «Літопису»: «Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент? Спізнав я те сам, коли мав скорботу; читаючи та слухаючи книжки і дізнаючися з них про всілякі людські пригоди й біди, я вчився зносити терпляче і власні злигодні; покладався-бо на приказку – в терпінні вашім знайдеться душа ваша». Ще, навчаючись в Академії, С. Величко читав праці чужинців про ті чи інші країни, визначних діячів тощо. Та, на думку Самійла Васильовича, «цього не скажеш про наших сармато-козацьких предків, що так само, як і чужинці, вели війни і славилися лицарською відвагою… Наші письменники про них нічого не написали і не розтлумачили: я побачив, що славу нашу сховану під плащем їхніх нікчемних лінощів. Бо коли хто з давніх слов’яно-козацьких письменників і відтворив якусь варту пам’яті, сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком». Отже, через відсутність праць з описом діянь славних предків й береться за роботу С. Величко.

Хоч інтерес до своєї минувшини зародився в Україні дуже давно, на початку української державності. Вже за часів Ярослава Мудрого з-під пера митрополита Іларіона, першого українського літописця, виходить звід Ярослава (1037 – 1039 роки). Як зазначив Д.Дорошенко, «занепадаючи в часи політичної й культурної руїни України-Руси, хоча не перериваючись цілком, оживають знову українське літописання й українська історична думка в ХVII столітті, пройняті тим самим патріотичним настроєм. Тоді ж постають знамениті «козацькі літописи» Романа Ракушки (Самовидця), а потім Григорія Грабянки і Самійла Величка».

Підготувала заступник директора з наукової роботи Шендрик Л. К.

Продовження буде....