Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви» пропонує вам дізнатися, як лікувалися козаки і про методи профілактики інфекційних захворювань

24.04.20, 08:15

В Україні стартувала всеукраїнська кампанія #ПідтримуюЛікарів, символом якої стала червона стрічка. Червона стрічка з вузликом є символом єднання та солідарності з українськими медиками.
Ми вдячні лікарям, які знаходяться на передовій у боротьбі з невідомим досі ворогом та віримо у нашу спільну перемогу.
Тож сьогодні Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви» пропонує вам дізнатися, як лікувалися козаки і про методи профілактики інфекційних захворювань.

Життя козака здебільшого проходило у виснажливих військових походах та запеклих битвах. Велика кількість поранених потребувала організованої медичної допомоги. Тому козаки мусили створити власну діючу систему військово-польової медицини.
На жаль, докладна інформація про методи козацької медицини, втрачена: перш ніж Січ була ліквідована, запорожці спалили медичні архіви, які зберігалися у Пустельно-Миколаївському і Спасо-Преображенському монастирях.

Зі спогадів Гійома Левассера де Боплана

«Я бачив, як козаки, будучи хворі на лихоманку, не брали для одужання нічого іншого, крім півзаряду гарматного пороху, розведеного у півмірці горілки. Змішавши все гарненько, вони випивали цю суміш, потім лягали спати і на ранок прокидалися лише в доброму самопочутті. У мене був кучер, який, я бачив сам, робив це не раз і часто виліковувався завдяки цим лікам, про які ніколи не додумаються а ні лікарі, ані аптекарі.
Я бачив, як інші козаки брали золу і, змішавши її з горілкою, подібно вищесказаного, випивали її з такими ж наслідками.
Я неодноразово бачив, як вони, поранені стрілою, будучи далеко від хірургів, закривали рану частинкою землі, замішаної в долоні з невеликою кількістю власної слини, чим виліковувалися так само добре, як і найкращою маззю… Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в сутичках з ворогом або від старості... Від природи наділені вони силою та ростом високим...»

Лікарською справою займалися... цирульники

Гетьман Богдан Хмельницький приділяв велику увагу організації медичного обслуговування не тільки самого війська, але й населення козацьких земель.
У Запорозькій Січі майже в кожній козацькій сотні були цирульники — люди, які знали прийоми лікування отриманих у бою ран без звичних ліків, крім того, вміли пускати кров, виривати зуби, накладати при переломах лещата.
Цирульники відіграли неабияку роль у наданні хірургічної допомоги пораненим у військових сутичках. Так, у літописі Самійла Величка йдеться про те, як у 1675 р., коли турецькі війська несподівано напали на Січ, під час боїв було «поранено до осмидесяти товариства», яких кошовий Іван Сірко «целюрикам січовим, за винагородження їм надане, лікувати наказав».
У XV ст. у Львові, Києві, Луцьку, Кам’янці-Подільському та інших містах України почали створюватися цехи цирульників. Навчалися у цих закладах шість років. Це була єдина на той час школа медичних кадрів для міст та великих сіл. Крім гоління, цирульників навчали надавати медичну допомогу при травмах, пораненнях, переломах кісток, кровотечах.
Єлисаветградська медико-хірургічна школа була відкрита лише у 1787 р., а через п’ять років Запорозьку Січ було ліквідовано, тому козацьке військо не могло повною мірою скористатися знаннями та вміннями лікарів, підготовлених у цій школі. Але деякі дипломовані лікарі у часи Запорозької Січі працювали при полках. Так, із історичних джерел відомі імена Лук’яна Салтицького, Мартина Родомського, Івана Гладкого, Матвія Таборовського. Цехові цирульники займалися лікарською справою у війську Богдана Хмельницького під час Визвольної війни (1648–1657 рр.). Збираючись у похід, вони заготовляли смуги полотна («пасочки») для перев’язок, лубки для фіксації переломів, суху «морову губку», що мала кровоспинну дію, топлене сало, «пляйстер» з оливи, каніфолі та воску тощо.

Перші військові лікувальні заклади в Україні

Із походів козаки поверталися з великою кількістю поранених. У XVI ст. при монастирях для них почали створюватися військові шпиталі, де застосовували традиційні методи лікування.
Перший шпиталь у Запорозькій Січі був заснований у 80-х рр. XVI ст., він розташовувався неподалік на острові. За даними Феодосія Макаревського, там у великому дубовому лісі козаки збудували фортецю «з дерев’яною церквою та шпиталем». За розпорядженням із Запорозької Січі у військовому шпиталі розміщали «ранами скалічених козаків, усіх хворих, всіх на бійках увічнених, на баталіях поранених». Великий шпиталь був заснований у 1576 р. при Запорозькому Трахтемирівському монастирі. Головний медичний заклад козаків проіснував до 1678 р., коли був зруйнований. Пізніше ще один шпиталь було відкрито при Київському Межигірському монастирі, він проіснував до скасування Запорозької Січі у 1775 р.
Водночас існував інший великий шпиталь — у Самарському Пустельно-Миколаївському монастирі (нині м. Новомосковськ Дніпропетровської області). Монастир мав власну артилерію і слугував надійним сховищем як для поранених, так і для місцевого населення. Персонал шпиталю знався і на народній медицині, і на засадах наукової медицини. Крім того, було багато дрібних військових шпиталів: у Кодаку, Матвієвій слободі (нині м. Павлоград), у Лебединському (біля Чигирина) і Левківському (біля Овруча) приходах тощо. Їх кількість відповідала 14 церквам та приходам Запорозької Січі.
З опису Павла Алеппського: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». Братські притулки вже в XVI ст. дістали назву шпиталів (від лат. hospitalis — гостинний).
Монастирі охоче приймали на себе піклування про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. В одному з листів кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко писав про те, що козаки віддавали десяту частину своїх доходів на утримання шпиталів і лікування поранених. Вклади на лікування поранених вносилися з козацького скарбу. Наприклад, місто Вишгород (нині Київська область) було подароване Богданом Хмельницьким Межигірському монастирю на знак вдячності за надання допомоги його пораненим воїнам. У козацьких шпиталях лікували ченці. Тут надавали допомогу і цивільним інвалідам, лікували поранених та покалічених.

Хірургічне мистецтво

Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. частину козаків було переселено на узбережжя Чорного моря, відвойоване Росією в Туреччини, а частина з них емігрувала у володіння турецького султана на Дністрі та Дунаї. Практичний досвід і традиції козацької медицини передавалися з покоління в покоління. Нащадки січових козаків зберегли та удосконалили знання своїх пращурів. Вони вміли лікувати відкриті переломи, видаляти роздроблені кістки.
Козаки володіли основами антисептики, оперували так, щоб мікроби і бактерії не потрапляли в рану, справлялися і з гнійними ранами, «викочували» кулі та уламки, проводили ампутації.
Видатний хірург Микола Пирогов описував:
...Все робилося тільки після заходу сонця. По-перше, в цей час майже немає мух — головних рознощиків інфекції, а по-друге, сам людський організм, зокрема мозок, вступає у фазу гальмування... Пораненого вкладали на солом’яні снопи або на щойно вистругані дошки. Поїли його доп’яну горілкою. Поранену ногу обкладали льодом або лили холодну воду. Перетягнута джгутами нога втрачала чутливість. Тоді до справи приступав лікар. Він довго мив руки і протирав їх горілкою. Всі інструменти, якими він користувався, ретельно і довго кип’ятилися в соляному розчині. Крім того, помічник виловлював їх з киплячої води тільки спеціальними щипцями і подавав лікареві, обов’язково проносячи їх через вогонь. Ніж, яким розширювалася рана, розжарювався до почервоніння і припікав край розрізу, що кровить. Розкривши спеціальними гачками рану, лікар металевими гаками вихопив з рани кулю і вийняв роздроблені кістки, зашив краї рани, попередньо вклавши в неї якесь зілля і довгий кінський волос...
Пирогову пояснили, що якщо рана загноїться, то весь бруд буде виходити з цього волосу, а якщо все добре загоється, то волосся або само випаде, або вийняти його не складе труднощів. Прооперовану ногу поклали в спеціально вистругані самшитові лубки та забинтували.
Великого хірурга здивувало, як злагоджено і вміло працювали козаки. І ті, хто оперував, і ті, хто тримав пораненого, і ті, хто безперервно читав молитви. Ще більше його вразило, що козаки до ранку не давали пораненому спати і, як тільки він починав дрімати, били в бубон і танцювали. Через кілька днів козак, накульгуючи, міг самостійно ходити.
Ампутації робили ще швидше, і куксу обов’язково вмочували в киплячу смолу, щоб врятувати людину від гангрени.
Слід дивуватися силі духу і терпінню не тільки козаків, а й лікарів — адже все робилося без наркозу. Правда, є відомості, що якісь настої, що дурманили свідомість, і знеболюючі трав’яні настої, що застосовували лікарі.

(на фото фрагмент діорами «Медична допомога у війську Богдана Хмельницького», худ. М. Хмелько, Національний музей медицини України. За матеріалами Наукового журналу МОЗ України).