Щорічно, 1 липня, відзначається День архітектури України. Архітектура — сплав мистецтва і науки — надзвичайно важливий елемент міського середовища. Вона не лише формує образ будь-якого міста, робить його привабливим і незабутнім, але й істотно впливає на смаки, і, навіть, світогляд його жителів. Сьогодні, на теренах нашої країни тисячі відомих архітектурних пам’яток. Свідки історії, втілення людського генія, вони є однією із найвагоміших складових нашого національного надбання.
І за кожним таким об’єктом, будівлею чи комплексом стоїть доля його творця, роки, а часом і десятиліття напруженої праці, ідеї, мрії, захоплення й розчарування. Пропонуємо разом згадати імена тих архітекторів Полтави, чий внесок сприяв наданню їй особливо виразних рис, створенню неповторного обличчя міста.
Полтава, історія якої сягає глибин ІХ-Х століть, дуже довго залишалась тихим провінційним містечком, з патріархальним устроєм, кількома мурованими церквами, поміж якими надзвичайною шляхетністю вирізнявся Хрестовоздвиженський монастир, та “потопаючими” в садках біленькими хатами. І лише на початку ХІХ століття, у зв’язку з утворенням окремої Полтавської губернії, для міста настає пора великого будівництва. Першим губернським архітектором став Михайло Андрійович Амвросимов (бл. 1776-1825). Про нього залишилось небагато свідчень. Відомо, що народився він в Санкт-Петербурзі, походив із дворянської родини, а освіту отримав у Московській архітектурній школі М.Ф. Казакова. У 1790-1797 рр. перебув на службі в Лейбгвардії Преображенському полку, де пройшов від кадета до унтерофіцера, викладав архітектуру та арифметику в навчальних закладах Петербурга, в тому числі у Школі землеробства, був помічником архітектора. А в 1802 р. (за іншими даними роком пізніше) прибув до Полтави, де відразу приступив до детального ознайомлення з планами та територією міста. Вивчивши місцевість, Михайло Амвросимов запропонував першому генерал-губернатору Полтави Олексію Куракіну змістити громадський та адміністративний центр і вести розвиток міста в північно-західному напрямку. Розроблений на засадах класицизму, затверджений імператором Олександром I план Полтави 1803 р. передбачав прокладення головної вулиці, яка мала завершуватися круглою у плані площею, від якої розходилися 8 радіально спрямованих вулиць. У 1805 р. під керівництвом М.А. Амвросимова було розроблено план забудови Круглої площі, що в ті часи називалась Олександрівською. До 1811 р. майже всі заплановані будівлі були зведені.
Губернські та повітові присутственні місця, будинки генерал-губернатора, цивільного губернатора і віцегубернатора, побудовані за типовими, так зв. “зразковими” проєктами для губернських та повітових міст, розробленими в 1803 р. відомим петербурзьким архітектором, академіком Петербурзької академії мистецтв А.Д. Захаровим (1761-1811). Малоросійський поштамт споруджено за попереднім, розробленим для Чернігова проєктом, проте переопрацьованим колегою Андріяна Захарова по Академії, також академіком Єгором Тимофійовичем Соколовим (1750-1824). І більш “елеганська”, як писав про неї М.Я.Рудинський, з певними відступом від притаманної всім іншим будинкам простоти, споруда Дворянського зібрання завершувала ансамбль.
Домінантою ансамблю став монумент Слави, на честь 100-річчя Полтавської битви — колона у вигляді перевернутої гармати, увінчаної скульптурним зображенням орла і встановленої на гранітному постаменті, стилобат якого вирішений у формі чотирикутного бастіону (відкритий у 1811 р. ск. Ф. Ф. Щедрін (1751 — 1825). Перший проєкт пам’ятника виконав сам Михайло Амвросимов, але потім передав його на доопрацювання французькому архітектору Тома де Томону (1760-1813), який саме в цей час успішно займався реалізацією проєкту ансамблю Стрілки Василівського острова, до якого теж входили колони — Ростральні, прикрашені рострами кораблів.
Нереалізованим, до від’їзду з Полтави Михайла Амвросимова, лишився тільки план будівництва губернської гімназії. Лише в 1834 – 1840 рр. за проєктом архітектора з Чернігівщини М.І.Бонч-Бруєвича (1810-?) замість гімназії було споруджено Полтавський кадетський корпус.
Забудована за єдиною містобудівною концепцію, витримана в єдиному стилі класицизму, Кругла площа дійшла до нас у не раз перебудованому вигляді. Проте й нині вона вражає своєю цілісністю, розміреним ритмом, чергуванням головних фасадів з колонадами портиків і трикутниками фронтонів. Її ансамбль не просто одна із найцінніших складових архітектурно-містобудівної спадщини Полтави, це – найзначніший архітектурний ансамбль України доби класицизму.
До 1817 р. М.А. Амвросимов працював у Полтаві, обіймав посаду губернського архітектора, очолював губернську креслярню, за монумент Слави отримав чин надвірного радника. Під його керівництвом розроблено плани реконструкції більшості повітових міст, здійснено будівництво житлових та адміністративних будинків, лікарень, військових казарм у Кременчуці, Ромнах, Пирятині. Гадячі, Хоролі, Прилуках і Зінькові. А потім на запрошення цивільного губернатора Воронежа М.І.Бравіна архітектор переїхав до Росії. Останнім місцем його проживання був Новочеркаськ, куди він прибув у 1919 р. В Новочеркаську Михайло Амвросимов брав участь у спорудженні Вознесенського військового собору (проєкт арх. А.І. Руска), займався будівництвом храмів у місті та навколишніх станицях.
Помер у 1825 р. в Новочеркаську. Більшість із будівель зведених Михайлом Амвросимовим в Україні й Росії не збереглося, але втілений ним головний проєкт його життя — ансамбль Круглої площі, врятований і реконструйований у післявоєнний період ще одним полтавським архітектором — Левом Семеновичем Вайнгортом (1912-1994) — продовжує дарувати естетичну насолоду всім закоханим в класицизм, усім, кому не байдужа історія й надбання рідного міста.
Ще одним, таким же виразним і незабутнім символом Полтави є будинок губернського земства. Його було споруджено через 100 літ після того як постав ансамбль Круглої площі. На початку ХХ ст. суспільство вже потребувало нових стилів. Тому, плани земства щодо будівництва нового будинку викликали надзвичайно жвавий інтерес. Сергій Васильківський піддав нещадній критиці проєкт земського архітектора, випускника Петербурзької академії мистецтв О.І. Ширшова (1865 - ?), який до цього моменту вже встиг відзначитися авторством цілої низки значних обєктів: Миргородської художньо-промислової школи, Державного й Земельного банків, будинку товариства “Ромашка”, архітектурних елементів пам’ятників І.П. Котляревському та О.С. Келіну, але не зміг подолати власних закоренілих поглядів на архітектуру.
Зрештою, після рішучих виступів Опанаса Сластіона, а разом із ним і діяча “Просвіти”, полтавського адвоката, редактора журналу “Рідний край” Миколи Дмитрієва, ідею української інтелігенції, несподівано підтримали чиновники й оголосили конкурс на кращий проєкт.
Коли перемогу здобув молодий художник із Харкова Василь Кричевський, про нього мало хто знав, його підтримували лише так само налаштовані на збереження національних традицій українські митці з його близького оточення, зокрема, С.І. Васильківський (1954-1917) та О.Г. Сластіон (1855-1933).
Василь Григорович Кричевський (1873—1952) народився у с. Ворожба, Сумської області. Закінчив Харківське технічно-залізничне училище (1887). Після училища працював у Харкові на різних посадах, в тому числі в будівному відділі залізниці та міській управі. Був помічником архітектора А.К. Шпігеля (бл.1850—бл.1918), учнем архітектора О.М.Бекетова (1862-1941). Саме під час перебування на дачі Бекетових в Криму, виконав акварельні етюди, з якими вперше взяв участь в художній виставці (Харків, 1897). Значний вплив на Василя Кричевського справила етнографічна подорож Полтавщиною разом з великим знавцем української старовини, письменником і критиком Василем Петровичем Горленком (1853-1907). З початком будівництва Кричевський перебрався на кілька років до Полтави, щоб особисто слідкувати за реалізацією свого дебютного проєкту, який став переломним як для автора, так і для українських архітектурних традицій того часу.
У 1908 р. будівництво було завершено. Полтавське губернське земство, як власне і сама Полтава, й уся Україна отримали величний, святково оздоблений будинок — справжній шедевр, хоча й первісток українського архітектурного модерну. Час переконливо довів унікальність і неперехідне значення творіння Василя Кричевського, який 9 жовтня 1906 року власною рукою написав на закладній дошці слова що стали крилатим висловом: “Ми піонери українського стилю, помилку не вважати за фальш”.
Внесок Василя Кричевського у розвиток української культури важко переоцінити. Здається не було такої галузі, в якій би він не виявив свій талант: архітектура, живопис, графіка, декоративне мистецтво, оформлення книжкових видань, створення театральних декорацій, розроблення дизайну державних гербів, печаток, поштових марок, грошей. У період 1917-1919 рр. Василь Кричевський був одним із засновників Української академії мистецтв, у 1920-х рр. відіграв визначну роль у становленні українського кіномистецтва, згодом його назвали основоположником кінодекораційного живопису. Виявив себе митець і на освітній ниві — був професором Української академії мистецтв (з 1917 р.), директором Миргородської художньо-промислової школи (в той час — інститут, 1918-1919 рр.), професором Київського архітектурного і художнього інститутів (1921-1941 рр.). В червні 1940 р. у залах Державного музею українського мистецтва відбулась його персональна виставка, на якій було представлено понад 1000 експонатів.
Під час Другої світової війни В.Г.Кричевський залишився в окупованому Києві, у 1943 р., спочатку перебрався до Львова, а далі, через Братиславу, Брацлав, Аугсбург — до Парижу і, нарешті у 1948 р. 75-річний митець разом з дружиною ступив на палубу океанського лайнера Catoomba, щоб відплисти до невідомої Венесуели, куди батьків позвала донька Галина. Біографи Кричевського пояснюють такий вчинок митця як його власними політичними поглядами на радянську владу, так і бажанням врятувати сім’ю доньки, чоловіком якої був прибалтійський німець. Там, у Венесуелі, в м. Каракас і закінчився життєвий шлях Василя Григоровича Кричевського. Він помер у 1952 р., а в 1975 р. його прах перенесли до українського кладовища поблизу Нью-Йорка.
Майже одночасно зі спорудженням будинку Полтавського губернського земства в Полтаві велося будівництво Дворянського і Селянського банку. Будівельні роботи, за проєктом київського архітектора О. Кобелєва вів, протягом 1906-1909 рр., полтавський інженер і архітектор С.В. Носов (1861-після 1921). Ця двоповерхова будівля з декоративної червоної цегли продовжує привертати увагу, вирізняючись на тлі забудови Полтави яскравим кольором та незвичністю вибагливих архітектурних форм. Автор щедро використав в оздобленні фасадів мозаїчні панно, різнобарвну кераміку, метал, а головний вхід прикрасив двома скульптурами сирен. Наявність у композиції будівлі литих цементних деталей може свідчити про співпрацю двох київських архітекторів О. Кобелєва та В. Городецького, адже останній не лише володів часткою цементного заводу “Фор”, але й мав налагоджені стосунки з італійським скульптором Еміліо Саля, тобто, міг взяти на себе постачання скульптур до Полтави. Проєкт вирішений у так званому “псевдоросійському” стилі, що поєднував риси російської (московської) архітектури ХVII ст. та модерну. У схожій стилістиці О.В. Кобелєвим збудований і Земельний банк у Києві (1903 р.). Олександра Кобелєва взагалі вважали вдалим інтерпретатором історичних стилів, зокрема італійського ренесансу, неоросійського стилю, неокласицизму.
Творчу долю Олександра Васильовича Кобелєва (1860-1942) можна назвати щасливою. Він народився в Царському Селі, в родині офіцера, охоронця Олександра II. Навчався у 3-й військовій гімназії Санкт-Петербурга, а в 1880 р. вступив до Петербурзького будівельного училища. Після закінчення навчання був направлений в Київ, який більше не залишив. В Україні Олександр Кобелєв прожив 50 років, за його проєктами споруджено 250 різних споруд — найвідоміші з них — Комерційний інститут (у співавт. із В.Обремським. Тепер Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова), Київський банк на вул. Інститутській (у співавт. з О. Вербицьким. Тепер Національний банк України), будинок Київських вищих жіночих курсів (нині — Міністерство надзвичайних ситуацій), головний корпус Київського політехнічного інституту. Професор О.В. Кобелєв читав лекції в цілому ряді навчальних закладів Києва, в політехнічному, інженерно-будівельному, художньому інститутах та інш. Він автор підручника ”Общая гражданская архитектура: Курс лекций” (1907). Архітектор був товариською людиною, мав багато друзів, особливо близько товаришував із В.Городецьким та В. Леонтовичем. Мав дружину — грецьку дворянку Катерину Боюклі та двох дочок — Марію і Катерину. А ось свого будинку не мав. Жив за адресою: вул. Ярославів Вал, 31(будинок не зберігся) та в держаній квартирі для викладачів Київського політехнічного інституту. Помер у 1942 р., під час окупації міста, похований на Лук’янівському кладовищі. Ім’я Олександра Кобелєва носить одна із вулиць Києва.
Існує певний зв’язок між будівлею, спорудженою за проєктом О.Кобелєва (нині адмінбудівля СБУ) і так зв. будинком Наума Бахмутського, на колишній Дворянській вул. (тепер П.Орлика). Насамперед він виявляється у сприйнятті нетипових для міста архітектурних стилів, що вже самими своїми зовнішніми формами викликають жвавий інтерес, і разом з ним породжують таїни й легенди. Свого часу полтавський архітектор Валерій Трегубов (1951-2012) висловив припущення, що єдиний у Полтаві дім в “мавританському” стилі може бути творіння відомого київського архітектора В. Городецького.
Архітектор і підприємець, автор найвідоміших в Києві архітектурних шедеврів таких як Будинок з химерами, історичний музей (нині Національний художній музей України), Костел Святого Миколая, за оригінальність і новаторство його називали “київським Гауді” був непересічною особистістю. Якби 4 червня 1863 р. на Вінничині в родині польського шляхтича не з’явився б на світ Лешек Дезидерій Владислав Городецький, Київ би сьогодні мав інший вигляд. На честь знаменитого архітектора в столиці названо вулицю, яка веде від пл. Незалежності до Будинку з химерами.
У 2004 р. в київському Пасажі встановлено пам’ятник Владиславу Городецькому (ск. В. Щур). Архітектор, який полюбляв бувати в київських кав’ярнях, зображений з філіжанкою за столиком, на якому лежить книга ”В джунглях Африки. Щоденник мисливця”, в якій архітектор розповів про своє пристрасне захоплення, на яке не шкодував коштів — африканське сафарі. У 2014 р. в Україні була випущена марка присвячена В. Городецькому. Останні роки життя архітектор провів за межами України. Спочатку виїхав до Польщі (1920 р.), згодом, співпраця з американцями привела його до Ірану, де він обійняв посаду головного архітектора “Синдикату зі спорудження перських залізниць”. Звів в Тегерані залізничний вокзал. 3 січня 1930 р. Владислав Городецький помер від раптового серцевого нападу. Похований в Тегерані, на католицькому цвинтарі Долаб.
Повертаючись до авторства В.Городецького будинку Бахмутського, слід підкресли й особисті зв’язки які, напевно, мали місце між цими людьми. Наум Бахмутський був підрядником на будівництві Дворянського та Селянського банку, що розпочалося в 1906 р. До спорудження цього об’єкту, міг бути причетним і Владислав Городецький, який забезпечив реалізацію проєкту свого давнього друга Олександра Кобелєва важливими бетонними литими конструкціями.
Нині полтавські архітектори та громадськість намагаються довести цінність будинку Бахмутського, як пам’ятки архітектури ( памятник архітектури місцевого значення), щоб врятувати цю справжню перлину від повного зруйнування.
Важливий слід у формування архітектурного середовища Полтави початку ХХ століття залишив ще один відомий київський архітектор і педагог, автор понад десяти архітектурних шедеврів, прихильник, здебільшого, класичної школи, хоча також працював у стилях модерну та конструктивізму Павло Федотович Альошин (1881-1961).
Колись Павло Альошин висловив своє кредо щодо архітектурного вбрання Києва; такими словами: ”Київ повинен бути білостінним і з золотом. Трішечки золота в мереживах, добре вироблених історією, мереживах, покладених на прості гладенькі стіни. На цьому фоні київські темнолисті тополі будуть чудові.”.Таким і є збудований ним Педагогічний музей, який фахівці вважають його найголовнішою роботою., кращою в Києві, з виконаних в архітектурно-художніх формах неокласицизму.
Це триповерхова, прямокутна в плані будівля, з цокольним напівповерхом, і внутрішнім двориком. Її цегляні стіни облицьовані білим інкерманським каменем. Центральне місце в композиції будівлі належить напівкруглому ризаліту головного фасаду, перекритому куполом. Всю будівлю на рівні третього поверху охоплює різьблений скульптурний фриз на тему історії розвитку освіти, виконаний за проєктом Л.А.Дітріха і В.В. Козлова. Чавунна огорожа відлита за малюнком О.В.Беретті.
Будинок Педагогічного музею був зведений всього за рік і завершений у 1911 р. А полтавський особняк поміщика Володимира Булюбаша побудований у 1912 р. Своїми вишуканими білосніжними загальними формами будинок Булюбаша повторює величні обриси свого попередника. Вочевидь, натхненний успіхом реалізованого проєкту Педагогічного музею, автор пристосовує його для житлового будинку і повторює в Полтаві. Від чого нова будівля нічого не втрачає.
Киянин Павло Федотович Альошин, чий дід був вихідцем із кріпаків Курської губернії, отримав гарну освіту. Він закінчив Петербурзький інститут цивільних інженерів. Багато проєктував і будував у Петербурзі й Києві. Все життя прожив у Києві. Не залишив місто ні під час революції, ні в роки окупації. В реальному житті, за свідченням сучасників, чимось нагадував булгаковського професора Преображенського. Та ж порода, що знає собі ціну професіонала, та ж гідність. Мав непохитний авторитет серед фахівців. З ним рахувалися навіть можновладці. Не чіпали навіть в роки репресій. Донька Альошина — Ольга Павлівна (1911-1984) продовжила батькову справу і теж стала архітектором.
Жив на Великій Житомирській вул., в збудованому ним самим житловому будинку, так зв. Будинку лікаря. Похований на Лук’янівському кладовищі.
Коштовними перлами розсипані пам’ятники архітектури по всій Полтаві. Зберегти їх для нащадків — наше найперше завдання.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України