Коли одного разу журналістка спитала Миколу Вінграновського, чого у житті той боїться найбільше, то він відповів: «Слова!»…

Оживити слово мало хто здатен, а він умів. «Він проказував слово. Вишіптував. Викрикував. Виходжував. Протоптував. Мені важко уявити, що Вінграновський міг сидіти в кабінеті й писати вірші. Він, виходжуючи, випробовував слово – на смак, на нюх, на всі рецептори», – так говорить поет Василь Герасим’юк. Слово Вінграновського – філігранне, витончене, ніжне, і водночас дуже сильне, глибоке, магнетичне, пахуче, чарівливе, мрійливе, химерне, відчайдушне… Майстерно вигранюючи українське Слово, поет віднаходив і розкривав приховані в його семантичних надрах нові глибинні смисли, натхненно ословлював найпотаємніші порухи душі…

Країно чорних брів й важких, повільних губ,

Темнавих губ, що їх не процілуєш,

Як тепло ти лежиш! як тепло ти німуєш!

І понад нами місяць-однолюб!

Лиш очерет навстоячки щось пише,

Навпомацки по шепітній воді,

І над водою й очеретом тиша

Виводить в небо зорі молоді.

Там час себе по ниточці тороче,

А тут, а тут, де все тривога й щем,

Де до душі душа притислася і хоче

Іще, іще, але куди ж іще?..

1

Життя складається з прожитих днів і проспаних ночей, і в цьому поети такі самі, як і не поети… Він народився 7 листопада 1936 року в Первомайську на Миколаївщині. Дитинство, воєнне лихоліття, школа, тяжкі повоєнні роки, акторський відділ Київського інституту театрального мистецтва. Поет, письменник, кінорежисер, кіносценарист, кіноактор і неабиякий інтелектуал Микола Вінграновський не увійшов, а увірвався в український культурний простір наприкінці 1950-х років… Він став не тільки найкращим учнем Олександра Довженка як режисер та актор, знявши кілька документальних та художніх робіт, а й ще студентом почав кінокар’єру, зігравши головну роль у фільмі метра «Повість полум’яних літ». На Каннському кінофестивалі в 1961 році ця кінострічка була відзначена премією за режисуру, а актор – золотою медаллю за кращу чоловічу роль.

А згодом – перші надруковані вірші, що сколихнули найвибагливіших… Як і багато інших, він мусив долати гострі пороги цензури. У його книзі «Сто поезій» сотої не було. Замість неї був присутній він сам. «Втіха для мене одна і та, що моє художнє слово, яке я веду певною мірою оживляє нашу до смерті порубану літературу і зігріває ту частину українського люду, яка ще вціліла своєю свідомістю і дає собі звіт у тім, до якого народу вона належить. Я вирішив для себе: поки моє перо, а воно єдина моя надія і опора, я буду стояти за ту культуру, що вже відійшла за горизонт і яка ще трохи жевріє в нашій інтелігенції, аби не пропасти зовсім», – ці слова Вінграновського пригадав його приятель, письменник Роман Дідула.

2

У творчому доробку Митколи Вінграновського – поетичні збірки «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», повісті «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні» і роман «Северин Наливайко», фільми «Дума про Британку», «Ескадра повертає на захід», «Климко».

Життя поета вимірюється не часом... Слово Час Микола Вінграновський писав з великої літери. Він любив свій Час – всесильний, подоланий і... неподоланний. Він залишається у цьому Часі – з любов’ю до людей і до Слова, яке теж писав часто з великої літери, з любов’ю до Десни і до трав, до вогнища на траві, до фільмів і до життя. Він жив у стані відкритості душі, що було боляче, напевне. Про це він нам уже не розповість. 85-ліття поета позначене не тільки вимірами його життя, а й вимірами його вічності.

Мабуть, найкраще сказав про Миколу Вінграновського Петро Вольвач, якого поет вважав своїм учнем: «Обпікаючись рядками Вінграновського, хочеться бути українцем. Гонорово навіть стає від того, що ти українець. Бо він несамовито красивий, цей Микола Вінграновський. Вишуканий, ніжний, чуттєвий і героїчний водночас. Як якийсь добрий напій вливає силу, так поезія Вінграновського вливає в жили гідність…»

Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС. Нині душа Поета Вінграновського мандрує дорогами вічності. Вже звідти долинає його голос, світло його очей, промінь його слова. Він належить до покоління так званої «Відлиги», до покоління шістдесятників. Хтось із них встиг стати знаковим поетом чи письменником свого часу. Але всі багато чого не встигли. Тепер слово не так за ними, як за читачами, які шукатимуть їхні твори, щоб прочитати чи перечитати…

Читаймо, бо ми того варті!